Розділ «Василь Софронів-Левицький»

Адвокат Бобрецький раптово обернувся від вікна і непогамовано закричав:

– Так! Це він! Це Микола переслідує мене!

Лікар підбіг до свого пацієнта і взяв його за руку. На чоло адвоката виступив дрібними краплями піт, його обличчя було бліде. Він відтягнув двома пальцями комірець від шиї, мовби не міг зловити повітря. Потім зітхнув глибоко і подивився безпорадним поглядом на лікаря.

– Заспокійтеся, пане меценасе, – заговорив лагідно лікар, подаючи йому склянку води. – Сідайте. Розкажіть мені все, що вас тривожить. Це все можна направити.

Майже силою посадив його знову у фотель.

– По війні, – почав по хвилині меценас тихим, змученим голосом, – коли я скінчив студії і практику, я створив адвокатську канцелярію, яка, як знаєте, йде мені добре. Перед двома літами я оженився. Те, що я взяв собі за жінку колишню наречену Миколи, повинно переконати вас, що я зумів розумово вияснити собі ту мою галюцинацію в каварні і той дивний збіг обставин з ґазетою. Зрештою, вічно зайнятий своєю працею, я не мав часу ані охоти думати про такі справи. Чи мав я в’язатися спогадом давньої дружби, коли Микола вже вісім літ не жив?

Очі меценаса неспокійно забігали по кімнаті.

– І тоді почалося це. Зараз по нашім шлюбі. Перед тим цього ніколи не було, розумієте?… Перший раз в овочарні.[37] Вертаючись зі суду, я купував звичайно у поблизькій овочарні цукорки або овочі для моєї подруги. Купець був знайомий мені вже здавна, людина у моїх літах. Здалека вітав мене і кланявся. Того дня я ввійшов до його крамниці, щоби купити дві помаранчі. З гостей, крім мене, не було нікого. Я з насолодою вибирав великі, пахучі овочі з білого, плетеного коша. Ніжний запах тонкими струнками овівав мене, а гарячий, сочистий колір помаранч нагадував соняшні краєвиди полудневої країни. І тоді нараз огорнув мене дивний неспокій. Я цілою своєю істотою відчув, що хтось станув позаду мене і дотикає мене своїм напруженим, холодним зором.

Пам’ять записує все докладно в такі хвилини. Я запримітив, що пальці моєї руки побіліли і тремтять разом з помаранчею, яку я тримав у долоні. У голові стукнула мені думка – Микола! – хоч я перед тим зовсім про нього не думав.

Помаранча випала мені з руки назад у кошик. Я притьмом оглянувся. У крамниці, крім мене і купця, не було нікого. Купець стояв у другім куті крамниці і здіймав з високої полиці якусь коробку.

– Чи пан меценас вже вибрали помаранчі? Чим можу ще служити? – склонився услужно, запримітивши мій наглий рух.

– Здавалося мені, що ви говорили щось про Монте Санто? – спитав я. – Про чудові помаранчі в долинах під Монте Санто в Італії?

Я поставив це питання, хоч знав, що ніхто не говорив про Монте Санто.

– Ні, пане меценасе, – здивовано запереречив купець. – Але ці помаранчі правдиві італійські. Палестинські тут у другім кошику.

Меценас опустив руки на коліна і, схиливши голову, принишк, немов нагадував собі щось болюче і важке.

– Відтоді почав переслідувати мене. Спершу рідко, потім щораз частіше. Стрічає мене на вулиці, приходить до моєї канцелярії, стає у брамі моєї кам’яниці, коли іду зі суду, і я мушу перейти попри нього. Пізнаю його по тім неспокою, що нагло опановує мене в його присутності. Часом показується мені на мить у сутінках бічних, неосвітлених вуличок. З блідим, нерухомим обличчям, в острій уланській шапці, у військовім однострою, стоїть за вуглом якоїсь кам’яниці і дивиться на мене. Сліпий жах огортає мене тоді, жах, пане докторе, розумієте, що це значить? Жах. Ношу його в собі, присипляю, оманюю льоґікою думки, борюся з ним силою цілої моєї істоти, але він причаюється в мені і нагло, зрадливо, підступно розпружує свої хапальця, гидкі, волохаті хапальця поліпа.

Меценас забився в куток великого шкіряного фотелю, притиснув скорчені руки до грудей і непевними, недовірливими очима дивився на лікаря.

– Ви не смієтеся з мене, пане докторе? Ви не смієтеся? Це така нісенітниця. Коли я говорю голосно про це, я бачу, яке це смішне. Але я – терплю, пане доктор. І коли б ви могли помогти мені…

Мій знайомий, доктор Н., якого я просив, щоби дав мені якусь тему до новелі зі своєї лікарської практики, оповів мені цю історію одного свого пацієнта. Я переказав її у формі оповідання. Коли він скінчив оповідати на цьому місці, приблизно так, як я це передав, спитав мене:

– Це один з цікавіших випадків моєї практики. Чи зможете з нього щось зробити?