Розділ «Василь Королів-Старий»

– Мерщій, в пітьму бігцем! – взяв на себе провід Гнат.

Юнаки звелись на ноги й, пригнувшись до землі, побігли вперед по бур’янищах. За кілька кроків до кулемета, що торохтів, стоючи на купині, всі знову впали на ріллю. Біля кулемета було також троє червоних.

– Не стріляй! – прошепотів Гнат. – Знімай руками.

Вони ще трохи проповзли повз кулемет, затримуючись, коли він на хвильку замовкав, і тоді раптом повернули назад. Бігцем підскочили до кулеметників: один тільки ойкнув під ударом рушниці, а два захарчали, уткнуті обличчями в мокру ріллю. Тимчасом Андрій вже цокотів з кулемета по сусідніх кулеметниках, розставлених в ланцюг. Потім швидко обернув самостріл до річки й полив залізним дощем гурток ворогів, що скупчились біля прожектора. В Андрія була досвідчена рука: сусідні кулемети замовкли, прожектор згас. За мить з протилежного боку смертельного кола озвалось «Слава!»: це кололи ворога ті повстанці, що саме тепер його доскочили. Гнат залився безжурним сміхом:

– «Мавра зробила своє діло, Мавра може піти»! – весело гукнув він. – Так, тікаймо!.. Вперед, братця, щосили, поки маємо «вікно»!..

Бігли зиґзаґами, аж поки доскочили до чагарників. Одсапались. Прислухались. Постріли майже стихли, але прожектор вже знову скородив поля білим гартом. Близько них, чавкаючи копитами, пролетіло двоє верхівців. Кортіло – «зняти», але пустили. Ще раз пристояли на узліссі: тільки поодинокі стріли.

– Упокой, Боже, померлих!..

Зняли шапки, перехрестились і подались далі лісом.

Пройшли з десяток верстов. Холодало. Земля тужавіла, а мокрі чоботи прилипали до ріллі, мов намащені густим клеєм. Голодне тіло дубіло, вкриваючись ожеледдю. З нього виходила остання сила.

– Таки спробуймо до школи, – умовляв Петро. – Кажу ж вам: і переспимо, і наїмося.

– Та вже – згода, – відповів Андрій. – Все одно й в лісі смерть неминуча: тільки сядемо – замерзнемо. А ти ж знаєш схованку?

– Ще б пак! Я ж сам її й пакував, а перед тижнем робив повірку з отаманом. Навряд, щоб за ці дні хтось її обчистив, бо школа ж – пустка, без рогу й без верху.

Обережно оглянули руїни: ніде не було жадного сліду якоїсь живої істоти, тільки в єдиній цілій хатині під купою соломи лежав давній труп, що отруював повітря. Гнат виволік його в сіни, а Петро з Андрієм подались до схованки. В колодязі витягли брус із цямрини, набрали сала, цибулі, сухарів, зарівняли тягарем сліди й пішли до хати. Вікно було затулене соломою та, мабуть, учителевим матрацом. Багато соломи було й на підлозі. Біля плити лежали тріски.

– Затопити б! І сірнички маю!

– А ось і чайничок! От би гарячого чаю!

– Покинь, – озвався Гнат. – По диму впіймають, хай їй чорт тій кацапській юшці!

Але ж товариші, що враз побадьорішали, підкріпившись салом, не здавались. Щільніше позатулювали соломою вікна й вирішили спробувати нагріти воду на трісках просто на плиті, бо ж «дим піде горою по коритарах та на горище й здалеку видаватиметься лише імлою». Знали, що дурять самих себе, але ж така велика була спокуса!..

Теплою сивою шапкою затягло стелю, за якийсь час почала й шкварчати вода. Козаки лежали на долівці у м’якій соломі, відчуваючи з приємністю, як тепліша в хатині. А коли випили гарячого окропу, так розморило, що вирішили тут і спати.

– Зачинимо двері, все одно – вже жар вигасає! – сказав хтось.

Зачинили і враз поснули.