Розділ «Надія Кибальчич»

Одного разу до схід сонця, коли улиці були ще сірі і тихі, звідусіль стали виходити озброєні люди та прямувати до найбільшого у місті майдану. Ще там їх не багато зібралося, як з бокових улиць показалися жовніри і через кілька хвилин всіх обступили. Повстанців було мало, вони не встигли ще зібратися докупи, а деякі з них ледве вміли орудувати зброєю. На них насунулися суцільні лави жовнірів зі списами.

Почався безладний бій, або краще сказати, різанина. Багато повстанців було убито, решту узято в полон. З жовнірів було трьох убито і кількох поранено. Коли вони одбирали зброю у бранців, то били їх, лаяли найпоганішими словами і знущалися як тільки могли. Потім їм поскручували руки за спиною і, б’ючи рушницями, погнали до фортеці.

До фортеці дорога вела поуз палати Кастелло. Андреа вийшов з дому ще з вечора і попрощався з жінкою та дитиною так, мов прощався уостаннє, навіки.

З самого вечора Джулія не одходила від вікна. Перед сходом сонця вона почула, що стали палити з рушниць. Потім затихло. Через який час почулося, що від майдану йде багато людей. Вели бранців.

Джулія зараз угледіла поміж ними Андреа.

У в’язниці повстанців катували. Джулія це знала. Вона кидалась до всіх урядовців, щоб як-небудь полегшити долю чоловіка, але все було даремне. Якби не дитина, вона б убила кого з ворогів. Коли верталася додому, на неї находив такий одчай, що вона сльозами, як кров’ю, сходила. Вона падала навколішки перед образом Мадонни і молилася, благаючи порятунку коханому. Знаючи чим скінчиться суд, вона хотіла передати Андре отруту, щоб визволити його принаймні від катування. Але се їй не вдалося і йому довелося терпіти всю муку до краю.

Через кілька день відбулася формальність військового суду. Перед початком судді одслужили молебень і побожно помолилися, а тоді вже зі спокійною совістю багатьох засудили на смерть. Звичайно, між засудженими був і Андре. Перед судом і на суді він тільки про те і думав, щоб визволити иньших і, дякуючи йому, кількох було визволено, а кількох легше покарано.

Коли мали вести приречених на смерть, полковник звелів їм йти тією вулицею, де були палати Кастелло. Офіцер йому про це нагадав.

– Самої тільки смертної кари буде мало для тієї собаки. Ведіть його поуз. Нехай ще трошки помучиться, – відказав полковник.

Закованого в кайдани Андреа разом з иньшими повели поуз його дім. Джулія з дитиною стояла біля вікна.

Бряжчали ланцюги… важко та рівно ступали жовніри… Джулія востаннє глянула в очі Андреа.

Помалу брязкіт і хода затихли. Через чверть години почулось, як вдарили з рушниць. Тоді Джулії стало легше і вона одійшла од вікна. Дитина давно плакала і виривалася з рук, але вони наче заклякли і мати нічого не чула й не бачила.

Кілька часу Джулія була мов не при собі. Вона жадала заподіяти собі смерть, але мусіла жити для дитини.

Одразу ж вона опинилась в тяжких матеріальних умовах. Позаяк не могла вернути позики, Бенедетто Порта звелів їй виїхати з палат, які ставали його власністю.

Звідусіль з’являлися якісь люди, що й собі претендували на решту майна нещасної жінки. Їй було не до того, щоб пригадувати, чи мають вони рацію, чи ні. Вони обпали її, неначе лихі голодні собаки, виривали у неї все, навіть зовсім непотрібне, аби тільки одібрати, а там хоч і кинути геть.

Забрали ліжко, одежу, навіть дитячу білизну та цяцьки. Ніхто з давніх товаришів не став Джулії у пригоді ні грошима, ні порадою. Не обізвалися й ті, що, дякуючи Андреа, зосталися на волі. Хто не знав, кому було байдуже, иньші боялися скомпрометувати себе, помагаючи вдові покараного.

Джулія найняла собі хатинку на шостому поверсі під самою покрівлею. З коштовних речей у неї зосталися хрестик і сережки покійної матері та перстень Андреа.

Вона стала шукати заробітку. Могла вчити французької, німецької та англійської мови, а також вміла дуже гарно малювати і вишивати. Але заробітку не знаходилося. Продала хрестик, потім сережки і нарешті перстень; потратила все, що дали за них, а роботи все таки не було.

Сама вона вже ледве ходила, дитина теж голодувала. Власник будинку прислав їй сказати, щоб вона або заплатила, або вибиралась.

Небо вкривали сиві одноманітні хмари. Важкі каламутні хвилі йшли з простору до берега і верталися назад з одноманітним сухим цокотінням, тягнучи за собою дрібні камінці.