Розділ «Михайло Петрушевич»

Червневе сонце, що своїми проміннями ростило молоду траву, красило лагідними барвами цвіти, помагало сипатися колінковатим стеблам пшениці, жита, ячменю, вівса і інших трав, мало тепер ще трудніше завдання. Воно сушило своїм жаром ніжні листки цвітів, насіння дозрівало в ствердлих чашках, щоб згодом розсипатись по луках і сіножатях і лишити наслідників краси на другу весну; жовтило зелені стебла й колосся збіжжя, варило своїм гарячем крохмальне молочко на муку в золотавій пшениці, в половім житі, в пукастім ячмені і в остроконечнім зерні вівса. Круглі, зелені, як рута, яблука під поглядом його діставали біляво-жовту барву й ніжний рожевий рум’янець; під лупиною солодшали квасні й терпкі соки, а білі зерна чорніли, звільна дозріваючи.

На ту благодатну роботу сонця дивився з тихою радістю зголоджений на переднівку мужик. Щонеділі обходив він свої вузькі а короткі загони; оглядав, важив колосся, підкопував корч зеленої бульби, пильно дивився під корч, чи красно зав’язується овоч його головної поживи; зі страхом слідив за кожною пливучою небом хмарою, боячись, щоби одна хвиля Божого гніву не знищила його надій і не кинула в ще більшу нужду.

Коли небо засувалося чорними хмарами, блискавка прошивала небозвід і грім грохотів, лунаючи по горах і лісах, він шептав молитви й палив свячене зілля на огні, стараючись по змозі забезпечитися проти елементарних нещасть.

Гнат Шутяк працював у полі, вечором шептав «старі Отченаші» перед образами, в неділі й свята співав на крилосі, по службі Божій лежав хрестом при церковних дверях, з полудня читав Біблію й відмовляв «Небесний лист». Був мовчаливий, смирний – і лише тоді хмарилося його лице, коли цікаві допитувались о його хворобу.

Одної неділі, зараз по службі Божій, зійшлося до Гната кілька мужиків, сусідів. День був гарячий: від самого рана палило сонце‚ як огнем, небо пожовкло від великої спеки, листя дерев і трави охляли, а в повітрі стояла небезпечна тишина: так тихо стоїть гаряча вода в начинні перед хвилею, в котрій почне кипіти.

Гнат і сусіди сиділи в тіні густого сливнику перед хатою; Параня говорила з Шуличкою через пліт, а діти гологолові сиділи на самім сонці, коло воріт, і бавились, згортаючи порох у купки.

– То раз парить! – промовив старший Шулик.

– Вітер ані дихне… Коби щасливо до вечора перебути! – сказав Іван Ханенків, що належав також до тої громадки, котра слухала слова Гнатового.

– Збіжжє красне, колос тяжкий, коби дві-три неділі та й під серп, – поглядаючи на повздовжні загони колосистого збіжжя, сказав Максим Захаришин.

– Коби щасливо дочекати… Душно так, що, Боже…

– Все в Божих руках… – стиха промовив Гнат.

– За наші гріхи Бог кару спускає.

– За одного не раз всі терплять…

– За одного? А хто без гріха? – справив кривий погляд Гнат.

– Правду кажете: кождий з нас варт кари, – поправився Ханенків.

– Поле посвячене, малі дівчата несли образ – чей пан Біг людей помилує… – сказав, утираючи подолком піт, Захаришин.

– Така встанова ліпша, аби малі несли, – обізвався Данило Василенків. – Я їхав тамтого тижня зелізницею до Долини, та й мені говорив один чоловік, що в них два роки тому град, най ся не приказує, все вибив, бо дівка, що несла образ, була тяжка.[95]

– Сила Божа! Що то за сумлінє! Така має кару зводити на село?! – скрикнув Захаришин.

– Говори! Сумлінє… Або то кождий має сумлінє! – воркнув Василенків.

Гнат сидів мовчки, а піт лився цюрком з нього.