Розділ «Олександр Тарнавський»

Як часто трапляється, що муж і жона нудьгують одне за одним, коли розійдуться в різні боки! Ви, мабуть, знаєте нашого Янкеля? Не у згоді жив із своєю жоною Шейвою, бо вона була велика нечупара. І поклав собі Янкель розлучитися із своєю Шейвою, і розлучився… І треба було Янкелю і Шейві піти до рабина, щоб одержати засвідчення і правильний розлучний лист. І зібрався Янкель з Шейвою йти до рабина. А в той час на вулиці було холодно й вогко… І сказала Шейва Янкелю:

– Душко Янкелю! Ти можеш застудитися, бо вдягнув лиш один легкий капот. Візьми свій великий шаль і поклади його на плечі й на груди.

І приємні були ці слова Янкелю, і помирився він з Шейвою, а позаяк Шейва була в ті дні чистою, то Янкель почоломкав її і появ її… – і втішалася Йоха, коли вигнала Фріделя‚ але швидко минулася радість і настала печаль, бо це було перед сабашем… Звісна річ, негоже мужу й жоні стрічати святий сабаш на самоті… І тужить Йоха, і журиться, і натужує зір свій, дивлячись на шлях, і сподівається уздріти Фріделя. І вона уздріла, але не Фріделя, а коней, що скачуть шалено. То їхав татарин, і приїхав, і зупинився, і ввійшов до корчми, і привітався, і спитав Йоху:

– А де твій Фрідель?

– Нема його, пішов, – сказала Йоха й заплакала.

– Хочеш повернути його?

– Хочу.

– Дай дзеркало й віск, – сказав татарин.

І послухалася Йоха, і подала дзеркало й віск, і дивилася на татарина і на руки його. І зробив татарин із воску свічку, і поставив дзеркало, і посвітив свічку перед дзеркалом, і сказав:

– Не догорить ця свічка до кінця, як твій Фрідель буде біля тебе.

І Йоха повірила, бо татарин був «сильний» чоловік, дивний лікар, і багато міг зробити… Певна річ, дурна… Хіба можна вірити гоям?… І загинув би Фрідель, але врятував його найсвятіший реб Лейб-Сурес. Він прийшов на поміч.

– Хто був у тебе? – грізно запитав реб Йоху.

– Ну-у, хто був у мене? – перепитувала Йоха, як роблять всі наші, щоб виграти час і обдумати відповідь. – Нікого не було, – сказала Йоха, бо не знала, що перед нею найсвятіший реб.

Звісно, інколи наші не скажуть правду навіть свому, не лише чужому.

– У тебе був татарин і пропонував тобі вернути Фріделя? – запитав реб.

І призналася тоді Йоха, і розповіла все, і заплакала. І похитав головою реб, і взяв дзеркало, і повернув його до стіни, і взяв свічку, і нахилив її вниз ґнотом, і сказав Йосі:

– О безмозка! Фрідель прилетів би до тебе, але мертвий, і верхи на кочерзі.

І, почувши ті слова, Йоха злякалася, і так злякалася, що й сказати неможливо, і почала кричати й голосити. І сказав їй реб: «Ша!» і вийшов із корчми, і обійшов довкола неї, і ввійшов знову до корчми. І було: здійнявся вихор, побігли хмари, почорніло небо, линув страшний дощ, і була страшна буря, і все тріщало й падало. І запала тиша, і був спокій лише в корчмі, бо вона була обведена колом… І ви гадаєте, що то була буря?… Вай-вай!.. То літали біси, і хотіли розвалити корчму, і погасити свічку, і розбити дзеркало… І даремні були їхні намагання, бо свічка догоріла і дзеркало розбилося. І чи знаєте ви, що це було?… То реб переміг татарина… І згинуло мерзотне життя татарина, бо догоріла його свічка, і розбилося його дзеркало… Так є… татарин думав перемогти нашого великого цадика, того, про кого сам Єгова сповістив Ацама, – того, в кого втілився великий дух нашого великого народу, дивного Ізраїлю!.. Вай-вай! Перемогти його!.. Хіба це можливо?! І було потім: настала тиша, просвітліло небо, засяяло сонце, і защебетали птахи, і посміхнулися дерева, і з’явився Фрідель, цілий і неушкоджений… І була в той день велика радість у корчмі… І зачала тієї ночі Йоха, і породила, і понесла сина, і назвала його під час обрізання Лейб… І прославили Фрідель і Йоха, і всі їх чада, і родаки їх великого цадика, ребе Лейб-Суреса, і зробили імення його відомим у всій своїй місцевості, і навіть далеко за її межами. І пішли, і поїхали гебреї до ребе Лейб-Суреса… І нікого не відпускав він без допомоги, і багато сотворив чудес…

Якийсь «злотник» їхав далеко в своїх торгових справах. І був він чесний єврей. І тому завидки брали бісів, і вони задумали спокусити цього «злотника», їде собі і бачить: посеред дороги лежить хрест. І був він золотий, коштовним камінням оздоблений, і сяяв, і виблискував він перлами, смарагдами, топазами і яхонтами. І розгорілися очі злотника того, і з’явилося бажання в серці його, і думка в голові його – оволодіти коштовним хрестом, і не втримався злотник і взяв… «Мені не буде лиха, а мені пожиток, – думав той злотник, – я перероблю хрест у перстень і сережки, в обручки і брошки, і зроблю на цьому гарний ґешефт», – і обрадувався в серці своєму, і милувався своєю знахідкою той злотник. І не знав він, що це лиш бісівське наслання, і почав думати, куди ту свою знахідку сховати. Покласти в кишеню? Хрест був великий. Запхати в пазуху? Він випаде. В мішок сховати? В ньому «богомілля» лежить, і журиться єврей, злотник той. І скаламутили його біси, вклали в голову йому думку – почепити хрест на шию. І від’їхав злотник на узбіччя, і зайшов за дерево, і за кущі, і почав чіпляти. І була у злотника чудова єврейська борода, бо вона була широка біля підборіддя і вузька в кінці, і заважала борода чіплянню хреста. І розлютився злотник на свою чудову бороду, і вийняв ножиці, і відтяв свою бороду… І зробилося в злотника того погане обличчя, але він не відчував і не підозрював своєї потворності, бо вже затьмарювався розум його. І йде собі злотник далі, і бачить: йдуть люди і спильна дивляться на нього; і він бачить це, і дивився на них, і завважив, що вони переводять погляд з його підборіддя на закучерявлені пейси його. І здогадався злотник, що пейси видадуть його, і вхопився за голову, і сказав собі: «Нащо мені мої пейси?» – і постинав їх. І зрадів злотник, і розвеселився, і без страху дивився на зустрічних людей, і думав, що вже ніщо не видасть його. І даремною була думка його, бо зупинили його люди, і казали:

– Що ти за чоловік?