V
Не багато потреба до смерти кожному чоловікові, а найменше старому. Тиждень уже, як не здвигається Юрій з постелі. Упавши з коня, потовкся справді тяжко, но ще більше переточила корінь життя його згризота. Скільки перевікував, а такої ганьби та кривди не дізнав ніколи. Така неправедна вражда пана графа роздерла старе, тепле його серце глибоко, бо й він був шляхоцького роду. Не стільки про здоровля, як про честь дбають старі люди. Хоч як наглядав пан граф коло старого, щоби подобрити лихо, зазивав лікарів навіть зо Львова; не подобріло, бо серце не скоро та не легко дасть загоїтися. Приспіла нашому панотцеві послідня, крайна година.
Поховали Юрія славно, величаво. Не лиш негівщани проводжали тіло пам’ятного душпастира свого в святу землю, а назбиралося тьма народа зо всіх сіл сусідніх. Зверх п’ятдесять літ попував він і був знайомий кожному од маленької дитини до найстаршого чоловіка. Не було такої людини, що не зазнала би ласки Божої, підклавши голову під Євангелиє, коли Юрій читав службу. Хто найбільше заводив й жалував, то неговецькі; не було поміж ними ні одного, котрого не охрестив би, або не звінчав; старі дітьми його затямили, а молодим повиділося, будьто би старому їх панотцеві не вмирати ніколи.
Тиждень минав од похорону. Саме в той день, коли вмер Юрій, стояли вночі вартівники на сторожі коло церкви. Ніч була місячна, ясна, така погідна, що жаль очей прижмурити. Десь так коло опівночи заблисло світло зо всіх вікон од церкви. Вартівники, що загадалися були про старого небіжчика-попа, подубіли таки зі страху під церквою. Скоро день рознеслися чутки по всім селі: опівночи правив небіжчик-піп в церкві службу Божу, а мерців найшла повна церков. На чім світ клялися вартівники про те, що виділи та й чули.
Деяким показувався Юрій під лісом, на місці, де стояла його пасіка, в саме полудне. Довго ходили про него поговорки в народі, ще й нині нагадують, а чи кому являється, не знаю. Говорили також про графа Конарського, як од сеї хвилі крайно збожеволів, розпутав усе майно та й молодим ще помер марно у Варшаві.
Не чувати натепер, аби хто їхав до Неговець святити воду; тільки бзини там що мож багато: росте вона, як росла давніше…
Леопольд фон Захер-Мазох
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Антологія української готичної прози. Том 1» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євген Згарський“ на сторінці 8. Приємного читання.
TextBook