А як позасідали кругом столу гості, один зі сватів, що привіз панну Вероніку, шепнув Мартинові:
– Паничу, сядьте крихту коло панночки.
Мартин і справді послухав доброї ради. Але сів на лаву так незручно, що тільки затріскотіло – лава перекинулась, наляканий Мартин вхопився за свою сусідку та й попадали обоє. Потягнули за собою й два тарельці з голубцями і якраз на ясну шовкову сукню панни Вероніки. Панна тільки скрикнула пронизливим голосом, неначе летіла в пропасть і зомліла від страху, побіліла, ні зворухнеться.
Старий Юрій лиш головою похитував:
– Нехай би хто подивився на таке! Не пора тобі, Мартине, засідати побіч панночки.
І хто би засумнівався, що без чортяки й тут не обійшлося?
IV
Нема гіршої біди для попа, як зайти собі в напасть із яким-небудь дідичем. Був на тоді паном у Негівці граф Конарський, молодий та норовистий. З отцем і дідом теперішнього власника довколишніх сіл Юрій жив у згоді, бо вони були чесні пани, не дали нікому ні злого слова. Але молодий граф мав на панотця зуба, бо той ніколи перед ним голови не схиляв. Та до того ще й один із двораків доніс графові, що Юрій не поважає його за те, що циндрить батьківське добро і гуляє та що здалося б і молодому графові чорта вигнати.
– Нажену ж я старому чорта, що не побачить Петрової днини, – розгнівався граф. – Сей час розібрати пасіку!..
Небавком і сам пан граф допав осідланого коня і на чолі бутних двораків гайда руйнувати попову пасіку.
Було то з кінцем місяця квітня. По садах, по гаях, по лісах порозцвіталися дерева, та стільки запаху й красоти в Божому світі, що тільки веселись та любуйся, чоловіче. Прибрав Господь святу землицю так гарно, що тільки величайте та й кохайте її, люди.
Наш Юрій кохався дуже в бджолах і не раз пересиджував цілий день у пасіці. Як почув він, що граф заповзявся зруйнувати його пасіку, то сів на коня і пігнав свою пасіку рятувати, а за ним його челядь. Та поки приспіли на місце, то із пасіки лишилися тільки самі стовпи, а коло них увивалися двораки із сокирами. Аж волосся рвав старий Юрій од гніву, побачивши оттаке діло.
– Про що занапастив мене, пане графе?
– Не тобі йму оправдатися, старий попе. Тікай скоро, коли не хочеш розсипатися.
– Бог судити тебе буде за мою кривду.
На таку перепалку панотцева юрба кинулася на двораків, а двораки на них.
– Ти наважився мене, графа, ганьбити? – скрикнув молодий дідич й напер конем на старого.
Відскочив назад кінь Юрія, не встиг старовина вдержатися на коні, а впав коміть головою на землю.
Перепудився пан граф на таке, зіскочив із коня та давай рятувати старого, уже каючись свого учинку. Декотрі, що вже на добре посмикалися за чуби, поопускали руки. Затих той галас, такий страх позатикав усім губи, неначе Бог заявив чудо. Розкаяний пан граф припав на коліна ід панотцеві, що упав на якийсь пень, потовк собі цілий лівий бік од серця й лежав крайно без духа. Сподвигнув граф старенького, злаявся на слуги та післав до двора по коні та по бричку.
Й хто б не розкаявся таким випадком! Сам вік спонукує праведну людину шанувати старість. А се ж мало що на смерть не забився старий, на вісімдесятім року панотець, священна особа. Гріх, кажуть, покласти руку на священика: заворушилось сумліннє в пана графа.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Антологія української готичної прози. Том 1» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євген Згарський“ на сторінці 7. Приємного читання.
TextBook