Розділ «Євген Згарський»

– Розступиси, земле свята, да так щасливо діжду вечера, як я коли поклав на ню свій палець. От падонько та й годі.

– А як освятити воду, на м’яко чи на твердо?

– Да так, панотченьку, просимо ласки: на тверде лихо й тверду воду.

По сему бойко поліз у кишеню та й два золоті кладе на столику. Знав він, чого вартує тверда, а чого м’яка. Остання вартувала тільки золотого. Але задля певного скутку мало хто правив м’якої… З вуст у вуста котилося: правте за два золотих на твердо.

– Нехай хто скочить по дяка, а ви підождіть під церквою, – звелів моторошно наш старий та подався за требником.

Старий, було, готується до кождого свячення води молитвами на самоті. Иноді не освятив нікому воду, поки себе не забезпечив твердим постом. Стояв перед образом святого Николая Чудотворця, що висів над його постелею, да молився довго й ревно… Лице й чоло потом оросилися.

В хатині було парно, як у печи, коли на хліб розпалюють. Як наш панотець, так і хатина його, старосвітська, невеличка, тільки з одною малою світлицею та з алькириком. Не було в ній підлоги, ні білої стелі, а білі стіни, низькі повали,[64] тверде, гладжене оземлє, як по всіх опрятних хатах сільських. В світлиці не багато було спрятків,[65] як у старого вдівця: дубовий стіл і писані стільці, що з них барва позлазила, шафа та й кілька старезних образів по стінах. В алькирику стояло дві постелі, невеличкий столичок із тайними сховками й зелена скриня, великими зачинена колодками. Коли старий ревно зачитався у требнику, мухи цілими роями дошкуляли. На обійстю поблиз похилої хатини, критої соломою, була обора, стайні кінські. Тож крізь малі, напіводчинені вікна, наче до пасіки бджоли, гуртом бзиніли мухи. «Гайда!» иноді старий махне червоною хустиною, а як зачитається, лізли, як до вулія.

Заки одпитали дяка, минула спора година. Бігали за ним таки аж до ліса, де копичив сіно; прийшов засапаний, знать, квапився, скоро учув, що буде піп святити воду. Все йому капне якийсь шелюг… Як прийшов по ключ Безручкий (так прозвали по сему, що не мав лівої руки), старий, омолитвившись, визирав уже крізь вікно.

– Велика там, дяче, спека? – поспитав старий на поздоровини.

– Єгомость! така вам спрага, що аж дерева в’януть, а сіно треся таки на табаку.

– А баба жива на возі?

– Бачу – жива, коли реве да спомітується, мало посторонки не пірве й воза не переверне.

– Йди, зладь у церкві!

Одійшов перконосий дяк Безручкий, а старому Юрію якось так не весело…

– В саме полудне, на таку спеку, проганяти, – дух святий зо мною, – біса із баби старої… Повідаю – то не чиста справа… Мовляв небіжчик Почаївський архімандрит: «Не святи, сину, ніколи з полудня воду, хоч як би хто правив, кажу, не святи, бо себе обезвічиш». Свята його пам’ять да святе його слово, но тепер ще не сполудня, а крайно дванайцята доходить, – торочив Юрій сам ід собі, позираючи на свій старий годинник, що притакував йому зі стіни, запорошеним голосом.

Годинника того купив, коли посвятили його на попа у Холмі. Хоч дерев’яний, а ще не був у жодного майстра… Юрій наставив його, звірившись за сонцем, та й пустив: «нехай йде, як хоче»… Звичайно, як всі старі, иноді показував він химерно.

– Господи, будь мені грішному милосердним… – промовив наш Юрій в порозі та й пішов до церкви, хоч і був на душі таки чогось маркотний…

Ціла громада цікавих людей, що обступила віз бойків доокола та й мовчки все ззиралася, скоро зазріла панотця у порога церкви, враз розприслася, неначе би хто позмітав із місця. Утікали, аж курилося. Одколи святив отець Юрій воду, не було християнина, щоби поважився придивлятися сему ділу. Бо як вилізе чорт із одного, то може влізти і в другого, а нащо кому чорта в гості?! От і причина, чому так скоро умегали…[66]

Бойки випрягли воли, підвели в противну сторону від воза й прип’яли до плота, щоби, як стане піп святити воду, вони стояли йому у плечах. У ніщо бо лихий так перейти не любить, як із чоловіка в скотину… А вже як прожене піп чорта, так не поза себе, а перед себе, мудрували бойки, та самі стояли по тім боці й добре вимудрували.

Підождали крихту, й се явився отець Юрій у фелоні із кропилом та й требником у руках, Безручкий держав хрест і воду.