Розділ «Пантелеймон Куліш»

– Як то чудно? – запитали в один голос Іван і Маруся.

– Чудно, таки дуже чудно! – зітхнула господиня. – Така була смерть його навдивовижу, що як розкажеш кому, то тільки здвигне плечима та й мовчить. Бачте: панотець мій покійний добре умів на бандурі грати. Ніхто його і не вчив, – сам вивчився, сам і бандуру собі зробив. Замолоду був він хазяїн, коло землі ходив, худобу держав. А як умерла покійна мати, а я пішла заміж, то передав нам усе хазяйство, а сам тільки й знав, що свою бандуру. Цілий день, було, грає от під цими вербами над колодязем. Знав він усяких пісень, і старосвітських знав. Народу коло нього бувало повно: то таки прочани, а то і свої, хутірські, обступлять його і слухають; а найбільше то в свято. І так усі до нього звикли, що як піде, було, з бандурою по чужих селах, то і в селі немов пусто: раз по раз питають, чи скоро вже вернеться дід. Тільки нам ніякої користи не було від його заробітків, і скільки не збере де грошей, всі віддасть першому, хто в нього попрохає. І рідко коли принесе додому. Такий чудний дід був. Як от прийшла йому торік по весні охота йти в Київ. Піду та й піду Богу помолитися!.. От я і мій чоловік до нього й приступили. Куди вже вам іти, панотче? Ви й так уже немощні, то куди вам тягатися по тій спеці та по пісках?! «Ні, каже, піду», – та й тільки. Та як узявся, то й пішов; таки по-своєму зробив. Вирядили ми його з людьми в дорогу та й просили, щоб вони вже там його доглядали. Як відрядили – то вже й тиждень минув, і другий минає, нема та й нема! А то раз у раз бувало – за тиждень наші слобожани вправляються. Ну, думаємо, видко, наш старий говіє, то й товариші його дожидаються. Тільки сидимо раз увечері, я та дочка, в хаті. Чоловіка дома не було. Як тепер пам’ятаю – сонце стояло вже на самім заході і так світило крізь вікна на образи, що всі вони, немов золоті, горіли. А під образами стояла панотцева бандура, вкрита білою хусткою. І враз хустка злетіла з бандури, немов чия рука її схопила, а бандура сама собою заграла точнісінько так, як грали на ній панотець покійні. Ми обидві так і остовпіли. Приїхав чоловік, розказала я йому, і він злякався. І всі ми тоді разом на тому стали, що це не перед добром. Як думали, то так і сталось. На четвертий день повернулися з Києва люди, що покійні панотець ходили з ними, і розказали нам, що нема його вже на світі. І ще – що розказували про його смерть! Як були вони в Києві, то панотець, прийшовши додому з служби Божої, почав співати своєї улюбленої пісні «Ой сів пугач на могилі!». А далі й каже їм: «Знаєте що, братці? Я зараз умру. Шкода тільки, що нема зо мною бандури: мені б хотілося перед смертю заграти свого пугача». Сказав, ліг на лавку і руки заложив. Кинулися до нього, а він уже й душу Богові оддав.

Господиня за слізьми насилу договорила останні слова, а потім стала утирати їх рукавами сорочки. Старий Чайка і його супутники сиділи всі понурившись, зворушені хазяйчиними словами, і кожен по-своєму обмірковували те диво. В хаті стало тихо-тихо; і тільки чути було дзижчання бджоли, що ненароком залетіла до хати і тепер билася у вікно.

Може, ще й довше тривала б мовчанка, коли б господиня не догадалася поставити на стіл вечерю. Посадовивши гостей на покутті, господиня почастувала діда Чайку та Івана чаркою горілки, а далі попросила їсти, що Бог послав. В дорозі людина неперебірлива, і тому звичайна сільська страва видалася нашим подорожнім і не сказать якою.

Вставши з-за столу, дід Чайка подякував господині і сказав, що вони гадають рушати завтра вдосвіта, а тому краще і за ночівлю порахуватися сьогодні.

– Отеє нехай Господь криє! – аж скрикнула господиня. – Та хіба ми постоялий двір держимо, щоб гроші брати, як добрий чоловік переспить? Инше діло з панів – так то вже й Бог велів. І я колись ходила в Рихли,[35] так і з мене й копійки ніхто не взяв за всю дорогу. Та ще добрі люди – дай їм Бог здоров’я! – без хліба і в дорогу не відпускали. Та й панотець покійні – земля пером! – раз у раз, було, кажуть: «Їж хліб та й другому дай»!..

– Ну, коли не хочете брати грошей, – сказав Чайка, – то візьміть хоть гостинців київських.

Він вийняв з вузлика, що весь час ніс за спиною на палиці, два кипарисові хрестики і дав господині, а Іван подарував дочці великий личман з образом Миколая Чудотворця. Все це було взято з великою подякою.

Іван просив показати йому бандуру покійного панотця. А як і сам умів на ній грати, то досвідченим оком зразу побачив, що бандура неабияка, та й купив її тут же у господині.

Потім стали думати і про ночівлю. Іван і старий Чайка лягли в хаті а Маруся з хазяйською дочкою пішла до комори.

Не встигло ще й небо почервоніти на сході, як наші богомольці були вже в дорозі. Пройшовши верстов зо дві, старий і каже:

– Ну, діти, тепер підемо польовою доріжкою, бо стовповий шлях аж до самих Козар по піску. А сюди і ближче буде, і місця веселіші.

Звернули праворуч. Перед ними білим морем лежала, вся в цвіту, гречка і пахла медом. Ранок був туманний, і тому обріїв вони не бачили, і біла рівнина видавалася їм без краю. Тільки перед ними крізь імлу червонів схід, та ззаду бовваніли ще верби над перейденою дорогою. Тим часом ранок поволі жвавішав, небо яснішало. Потягнув свіжий вітерець, туман закучерявився по долинах. Пройшовши ще верстов дві-три, вступили вони до дубового й березового лісу. Так усе ніби спало. Вкриті росою дерева позвисали над вузенькою доріжкою і держали її у вогкому холодку. Сині дзвіночки у високій траві ледве-ледве починали розпускати свої пелюстки. Вряди-годи траплялися нашим подорожнім повні водою видолинки, вповиті білим ранішнім туманом. Часом з глибини лісу чутно було кракання ворона та постукування дятла в дерева. Ніякий инший звук не перебивав лісової дрімоти.

– Не виходить мені з голови, дідусю, – сказала Маруся, – що ото вчора хазяйка розказувала. Як вам здається, що то грало на бандурі?

Дід понурив голову і, подумавши з хвилинку, відказав:

– Душа грала, моя комашко!

– Як то душа? – запитала дівчина, дивуючи.

– А ти хіба не знаєш? А пам’ятаєш, як твоя баба покійниця, а моя жінка, розказувала, що як батька її було вбито на війні, то стара шаблюка його, що дома на стіні висіла, ні з того ні з сього впала і перебилася надвоє. Як тобі здається, чого то вона впала?

– Я не пам’ятаю, щоб коли отаке чула. Може, я тоді маленька ще була, та й не добрала, що до чого. Розкажіть ви, дідусю!

– Гаразд, моя комашко. Слухай! Батько твоєї покійниці баби, а мій тесть був у свій час козак між козаками. Вдома всі приходили до нього судитися і ради просити, немов до попа, – бо тож і розумна голова була… А на війні він раз у раз, було, скаче поперед тих козаків-лицарів, що не доглядають обозу, а тільки де зобачать турка або татарву, то так і рвуться в бій, хоч яка там проти них сила. Правда, і добра їм перепадало чимало, ну, та й робота була нелегка! Добрий тобі жарт: маленькою купкою одчайдушних голів врубатися у вороже військо і вхопити здобич та повернутися назад! Та що вже казати тобі, коротко мовивши, не хотів твій прадід ніколи ні про яку небезпеку й слухати, і коли б не знайшлося йому товаришів, то й сам би на турецькі шаблі поліз. Всі уже знали, що то за козак Степан Журба, і сам полковник, було, набивається до нього з ранґами – то осаулом, то ще якимось старшим хотів зробити, а то раз і сотника йому пообіцяв. Так що ж? Не хоче! Такий уже молодець удався, «Нащо мені, каже, ваші ранґи? Буду я сотником, то все мені треба коло обозу бути і робити, що мені загадають. А тепер я вільний, як вітер у полі, – набрав собі охочих та з ними – світ заочі і дременув. Переб’ють їх, порубають – не моя провина: їх воля була йти за мною, та й не діти ж вони! А користь мені від мого здобичництва чи не більша, як сотникові». Та й не брехав козак! Бувалі люди розказували: хоч як його невіра обступить, хоч як його рубає, хоч як стріляє, а він таки вискочить із тиску; і поранений увесь, та не з порожніми таки руками. То збрую, було, винесе таку з золота та срібла, то повні тороки кармазинів, що їм і ціни нема. От бачать люди, що твого прадіда ніяка сила не бере, а кінь у нього тільки зачує бій, то так чортом і скаче на гармати, – і думали, що Степан Журба якийсь характерник. А він був християнин, як і всяк чоловік; тільки була в нього шабля, що з нею він не боявся смерті. Дісталася йому та шабля не простим яким способом. Їхав він у поле ворога виглядати. Їде край байраку і чує, ніби хтось у глибокому тому байраці стогне. От і зійшов він з коня, збіг аж на дно яру. Бачить – лежить козак, сивий, як молоком облитий, весь порубаний, постріляний, а коло нього мертвий кінь. Побачивши твого прадіда, підвів козак голову та й каже: «Слухай, чоловіче добрий, коли маєш християнську душу, то зроби мені останню ласку, винеси мене з цього байраку, поховай у чистому полі і хреста постав у головах, хоч би й з хворостини; хай-таки поховано мене буде як християнина. А я тобі за те подарую оцю шаблю. Дорога вона не золотим держаком, не самоцвітним камінням, а тим, що як іде хто з нею на бій, той не боїться смерті, аж поки сім куль його не прошиють. Запам’ятай собі. А тепер перехрести мене і прощавай». Сказав – і вмер одразу. От твій прадід виніс його з байраку, викопав яму шаблюкою, поховав, прочитав які знав молитви, зробив хреста із козацького ратища, заткнувши його вістрям у землю, ще й білу хустку на хресті повісив, щоб усяке знало, що там лежить козак. А далі взяв подаровану шаблю та й поїхав. Та як вернувся до обозу і почав показувати товаришам отой подарунок, то всі, хто брав шаблю в руки, дивом, було, дивуються, і ніхто не знає, що то за шабля: нікому не доводилося такої бачити. А з старосвітських людей такі знавці бували, що покажи йому палаш, так він, і напису ніякого не читаючи, скаже тобі, і що то за палаш, і з якої землі, і чи давно його зроблено. А тут скільки вже охочих до старовинної зброї людей приходило до твого прадіда – приходили і сотники, і осавули полкові – так ні ж! Ніхто не прочитав слів, що ними вона була обписана, і ніхто не сказав, яки народ отакими шаблями орудує. І з тією шаблею прадід твій бився років з двадцять, а тоді було що не рік то й війна. А наостанку до того вже вона позубилася, що як виїздив він на війну в послідній раз, то покинув її вдома. Теща покійниця, правда-таки, і вмовляла його, щоб не кидав шаблі, – та не такий з твого прадіда козак був, щоб баби послухатися. «Нащо вона мені тепер? Не буду ж я нею пиляти?» Сказав і поїхав з иншою шаблюкою. Виїхали на поле бою. Твій прадід, хоч і не мав при собі заклятої тої шаблі, а таки не вдержався, щоб не вточити першому ворожої крові. Зібрав охотників, вишикував їх, як треба, рогом, крикнув, гикнув та й урізався саме в середину турецького військ. Довго не видно було його ватаги, тільки чути крик та стрілянину серед ворожого табору, аж ось заколихалася передня лава, розступилася, твій прадід вилетів звідти тільки з п’ятою частиною своїх товариші. Не встигли наші закричати та заплескати в долоні, як з басурменського боку де не взялася куля, та твоєму прадіду в голову! Хитнувся козак, руками вхопився за шию коневі, і кінь уже мертвого приніс його до козацького обозу! А теща покійниця тим часом шила йому сорочки вдома, бо все, що, бувало, візьме з одежі в похід, то так передере й перекривавить, що страшно і в руки взяти. Враз так щось і гримнуло об половиці. Глянула – аж то чоловікова шабля. Ну, тут усі й здогадалися, що то за знак.