Розділ «Пантелеймон Куліш»

– То що ж? Я вогонь люблю: в огні легко…

Іван хтів силою винести її з світлиці, але Маруся рвонулася з нелюдською силою і так дико вперлася в нього блискучими очима, що він не зміг опанувати себе. Проникливі очі дійшли йому до самісінького серця. Він скрикнув і вибіг у двір.

Своїм криком він побудив усіх домашніх. Та поки позбиралися люди, полум’я вже охопило стіни, пойняло двері та вікна. Ніхто не наважився рятувати нещасну. Крім небезпеки від огню, – в хаті чути було такий дикий крик та вищання, що всім аж холод проходив по тілу.

Скоро почався дзвін на всіх шістьох воронізьких дзвіницях. Тривога стала загальною, і люд позбігався з усіх вулиць. Але лихові вже не можна було зарадити. Скільки не лили води, вогонь не зменшувався, а ніби зумисне розгулювався і все вище бризкав до неба. Далеко чути було крики чужих людей і плач рідні. Іван у несамовитім одчаї припадав до землі, плакав і бився головою, сам на себе накликаючи смерть. Іскри і головешки сипалися на нього, і люди мусили відтягати його щораз далі. А тим часом крізь полум’я усе вихоплювався голосний регіт, і ніщо не могло його заглушити, ні тріщання вогню, ні крики народу. Та от востаннє вибухнуло полум’я, замовк і страшний регіт. Рудий дим заклубочився і покотився по горілому. З темної вулички повіяв вітер, і разом з ним почулися в повітрі жалібні звуки, в яких не один пізнав голос Іванової бандури… Всі відчули непереможний жах і розійшлися по домівках. На згарищі зосталася тільки купка людей, родичі та наймані робітники погорілого двору. Освітлювані червонуватими відблисками від дерева, що тліло, не раз поймаючись огняними язиками, – вони, як тіні, блукали навкруги обсмалених садових дерев та безлюдної купи наваленого манаття.

Іван не вмер з горя; він і досі живий, – але ніхто не пізнав би в ньому колишнього Івана. Худий та понурий блукає він Вороніжем у благенькій свиті. Коли хто до нього озветься, він слухає немов крізь сон, і в тьмяних його очах ні разу не виблисне живий огник. Часто стрівають його на давній пожарині, що поросла вже й травою. Інколи він лежить ницьма на землі; інколи стоїть навколішках і все нашіптує молитви. Але коли б отак спитати у нього: що це за місце? – він не скаже: він не пам’ятає нічого. Тільки якимсь інстинктом тягнеться він до зеленого горбочка серед обгорілих пеньків та запустошалого саду.