Розділ «Пантелеймон Куліш»

– А так, Петро Чайка.

– А я, коли знаєте Нечипора Большака, так я його син.

– Он воно що. То-то дивлюся я, щось мені по знаку неначе… Як же мені та не знати Большака? Та ми з його батьком, тобто з дідом твоїм, вкупі козакували замолоду.

Тут земляки побралися за шапки та й ну цілуватися.

– Та де ж ти був, що я тебе давно не бачив? Здається, наш Вороніж не такий і великий, щоб нам ні разу й не зустрітися. Я тебе отаким тільки й пам’ятаю. Правда, живемо ми таки не близько, та я рідко й виходжу з пасіки.

– Я тільки що повернувся з дороги, – відповів Іван. – А то ж три роки підряд чумакував; забув, як там і хати стоять у вас у Вороніжі.

– Добре діло робиш, що до батьківського добра додаєш. Такий і твій дід покійний був. На місці, бувало, не всидить: то баштан держить, то дьоготь гонить, та все, було, клопочеться, щоб якось-то дітям більше придбати. Добрий був чоловік, царство йому небесне! Добра душа була! Ми таки хлібом-сіллю з ним знались.

– Так ви, дядьку, добре наш рід знаєте?

– Та старих я знав добре, а от з молодими мені не повелося. Инші часи настали. Батько твій, вибачай на тім слові, понура; ходить собі як вівця. З ним і горілка не п’ється; з ним і над чаркою заснеш скоріше, а не повеселішаєш. Ну, а до того опала мене біда, що про неї і в пісні співається:

Од Кракова до Чакова[32]

Всюди біда однакова.

Обидва мої сини повмирали, хазяйство прахом пішло. Треба було повернутися і туди й сюди, треба було і про невістку подбати, і про сирітку маленьку, що після меншого сина зосталась. Чи бачиш, яку викохав, а зосталася після батька двох літ.

Старий з самозадоволенням показав на дівчину, а вона почервоніла вся як калина і знизила очі, що з цікавістю дивилися були на парубка.

– Гарна внучка у вас, дядьку, – вимовив Іван, не подумавши, чи до речі він те сказав, і, щоб як-небудь поправитися, запитався скоріше, як її звати.

– Маруся, – відповів старий Чайка. – Марусю, що ж це ти, моя комашко, пісок лічиш, що й не глянеш на парубка? Ось поглянь, який молодець! Та годі тобі соромитись: це ж земляк наш. Ти вже ви йшла з-поміж тих, що в запічку сидять та через грубку на людей виглядають. Пора вже тобі і на світ показатися. Не в цю, так на ту осінь і незчуєшся, як до хати старости застукають.

Бідна дівчина як жар горіла від таких умовлянь, і на очі їй навернулися сльози. Іванові шкода стало соромливої землячки, і він, щоб на инше перейти, запитався в старого, коли вони думають їхати з Києва.

– Завтра після ранньої служби, – одказав старий. – А тепер іще зайдемо та купимо личманів та хрестиків на гостинці.

Поговорили ще трохи та й умовилися, щоб зустрітися завтра в монастирі, і пішли кожний у своїй потребі.

– Добрий парубок, – говорив старий Чайка, виходячи зі своєю онукою з монастиря. – Добрий! Я таких люблю. Очі в нього ясні; зразу видно, що й душа теж не чорна.

Онука не відповіла ні слова, хоч цілком з ним погоджувалась, а про очі – то могла розказати далеко більше.