Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Ревем лише за сіном та пашнею?

Та ні, він був, і є, і завжди буде,

Цей велетень, цей титанічний дух;

Його вогонь не вигас, не заглух, —

Він вкладений навіки в наші груди.

Нема на нього кулі, ні простуди,

Бо він як сонце шириться навкруг;

Ми з поглядом його йдемо на пруг,

Шукаєм правди людства без облуди.

Помре сьогодні він, цей чоловік,

Забутий і зневажений у смерті,

В лікарню кинутий серед калік.

Але сяйнуть, як небеса роздерті,

Вкраїни стяги, й вийде з круговерті

Його державний, безконечний вік.

Несуть його. Солодкий і прозорий

Туман весни в цвітінні молодім.

Та Львів сумний, як вигорілий дім,

Десь там і я, на темний смуток хворий.

Чи можна в трумні поховати грім,