Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Будівника із геніальним даром.

Він помирає. «Господи, прости», —

Возрадується не один святоха,

Сплакнуть у фраках траурних кроти.

Що ж, вам усім не видно з темноти,

Що не відходить з ним його епоха, —

Вона лише збирається прийти.

Не раз мені здається, що то я

Стою біля Франкової постелі,

З чужою зброєю, в чужій шинелі.

А в серці — туск і смерті печія.

І, натягнувши рам'я на рам'я,

Лежить він у мовчанні, як у скелі;

Прощаються з ним діти невеселі,

І тихо плаче там душа моя.

За що ми так покарані, Мойсею?

Ти вмер, але Єгошуї нема,

Нема того, хто б ніс твою ідею.

Невже в будущину йдемо сліпма

І, як воли, навиклі до ярма,