Розділ перший Історія Міністра

Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екрані. Співрозмовник міркував трохи довше, ніж це звичайно буває при невимушеній розмові.

— Про що ти, Міністре?

— Землевласники з’їдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дріб’язок, як я, і мови нема.

— Що ти хочеш?

— Є схема…

Удома давно всі спали. Годинник показував третю. Потираючи червоні очі, він сидів за монітором, поки прямо під носом не виявились раптом клавіші «J» та «К».

Тоді він вийшов з мережі й ліг. Йому снилися темні заплутані коридори й чужі очі в прорізі червоного каптура.

Потім він вирубався зовсім, щоб о сьомій ранку підскочити від вереску будильника.

Вони вийшли з дому одночасно — батько, мати й Арсен. Батько сів у чорний «Фольксваґен», мати в сіру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцію. Ніяких пробок. Ніяких пересадок. Десять хвилин шаленої штовханини — і ти на місці.

Як завжди вранці, він майже нічого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собі подвійну каву. П’ятниця — післязавтра, часу немає, але шестерні вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, підштовхнути мізинцем — і механізм запрацює, запрацює…

— Сніжицький!

Він обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовій хутряній курточці, зі смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.

— Привіт.

— Чого тебе в школі немає? Я думала, ти хворієш…

— Хворію, — погодився він і сьорбнув кави.

— У тебе очі червоні, — сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зі співчуттям. — П’єш? Колешся?

— П’ю, — він зробив ще ковток. — Колюся.

Вона засміялася. Приємно було дивитися, як вона сміється, — легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.

— А якщо чесно?

— Я працюю, — зізнався він несподівано для себе.