Розділ «Баштан»

Тільки він так подумав, як раптова згадка прибила його до місця. Ця згадка була страшніша за все, чого він набачився сьогоднішньої ночі.

Картуз!

Картуз із тріснутим козирком залишився на баштані!

Коли Омелько, не тямлячи себе, кинувся тікати, картуз злетів у нього з голови, та й залишився лежати серед відрізаних голів. Тож, завтра вранці панський сторож, обходячи баштан, неодмінно його знайде…

А може, сам німець наступить начищеним чоботом. Поморщившись, нагнеться, візьме картуза двома пальцями, піднесе до очей…

Омелько від страху навіть пальці закусив. У панських слуг і сторожів була одна особливість — вони точно знали, кому із сільських хлопців належить та чи інша річ. Цього самого картуза колись Семен загубив, рятуючись від собак у панському грушевому саду, і вже другого дня сторож був у батька у дворі з картузом у руках, і батькові довелося сплатити штраф, а Семен потім ще довго ходив розчепірою, спав на животі і їв, стоячи…

А вже німець, якщо він з пеклом зв’язаний, одразу здогадається, чий картуз.

Рано зранку батько з братами подалися возити снопи, Варка подоїла і погнала на пастівник корову, мати взялася пекти хліб, а Оксанка — допомагати в хаті.

Омелько начебто теж подався за братами, але по дорозі примудрився ушитися — батькові було не до нього, дорога після дощів зовсім розкисла, і вози весь час потрапляли якимсь колесом у вибоїну.

Ковтаючи сльози, Омелько поспішив у балку, до діда. Пес, якому ще цуценям відрубали хвоста — Куций — зустрів його заливистим гавканням, але вже через хвилину, впізнавши, замовк і навіть спробував покрутити обрубком хвоста.

Дід був удома. Сидів, як звичайно, на колоді з ножиком у руках, щось майстрував. Омелька зустрів без звичної привітності — наче уже щось знав.

Хлопець, обливаючись сльозами, розповів йому все до нитки — і про кавуни, і про нічний баштан, і про голови на грядках. Дід слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здіймалися кільця диму — Омелько дивився на них уже без жодної надії. Якщо дід йому не допоможе — не допоможе ніхто, німець потягне Омелька із собою в пекло, і поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…

— Знав я, що цим закінчиться, — сказав дід зненацька м’яко. — Не даремно баба Рудковська тобі пуп зав’язала на чотирьохлистковій конюшині, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…

І замовк, настовбурчивши сиві вуса.

— Що? — жалібно запитав Омелько.

Дід зітхнув:

— Дурний ти хлопець… Порожня голова.

— Діду! — заблагав Омелько. — Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Німець потягне мене в пекло, і…

— А таки потягне, — суворо погодився дід.

На це Омелько не знайшовся, що сказати, і мовчки заплакав.