Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— Ви не думаєте захищатися? — запитав Гаральд, бачачи, що моя Ескалiбур досi висить на поясi. — Це похвально. Вам зарахується покiрнiсть волi Господнiй.

Я вирiшив дати йому останнiй шанс:

— А як же Бренда? Вона непричетна до наших розборок.

Гаральд мигцем глянув на Бренду i похитав головою:

— Вона вже зробила свiй вибiр. Ставши на твiй бiк, вона образила Господа, i лише смерть очистить її вiд грiха.

— А Брендон? А Пенелопа? А Юнона? Їх ти теж хотiв убити, бо вони були зi мною?

Гаральд лише похмуро посмiхнувся.

У широко розплющених очах Александра застиг жах, а з його грудей вирвався стогiн вiдчаю.

Я мiг би сказати братовi: „От бачиш! Я мушу його вбити. Якщо зараз я вмию руки, то потiм буду довго змивати з них кров, що проллється з вини твого сина...”

Але я не сказав цього. Це було б схоже на самовиправдання, а я не збирався виправдуватися. Я розумiв, що цей учинок важким тягарем ляже на мою совiсть, проте на iншiй шальцi терезiв були життя тих, кого я любив, а також тих, кого не любив, тих, до кого був байдужий, i тих, кого зовсiм не знав. Усiх їх, незалежно вiд моїх симпатiй, єднало одне — вони були людьми i мали право на життя... Як, власне, й Гаральд. Я мав зробити вибiр — i зробив його.

— На жаль, брате, — звернувся я до Александра, — я не можу виконати твого прохання. Твiй син небезпечний виродок. — З цими словами я викликав Образ Джерела. — Менi його нiтрохи не шкода.

Щойно з’явився Образ, iзоляцiйнi чари зруйнувалися, але Агнцям було вже пiзно тягтися за своїми Янь. Я влiпив по них потужним i дуже ефективним закляттям, що приготував спецiально для цього випадку.

Навiть не пискнувши, чудовиська розтанули в повiтрi. Разом з ними зник i Гаральд, чиє обличчя в останню секунду життя виражало тупий подив. Вiн навiть не втиг зрозумiти, що зазнав поразки.

Я вчинив убивство — i не в приступi гнiву, не в запалi боротьби, а обдумано й холоднокровно, зваживши всi „за” та „проти”. Я анiтрохи не шкодував про втраченого родича. Гаральд був надто мерзенний, дурний i жалюгiдний, щоб я мiг побажати йому довгих рокiв життя. Вiн був безнадiйний, i те, що я зробив з ним, було актом вищого милосердя.

— Гаральде! — заволав Александр. — Гаральде!.. Артуре, що з моїм сином?

— Його бiльше немає, — втомлено вiдповiв я. — Я розщепив його на атоми i розвiяв їх по безкрайнiх просторах Всесвiту. Вiн анi секунди не страждав.

— Боже! — убито прошептав Александр. — Гаральд, мiй син... Ти вбивця, Артуре! Я ненавиджу тебе!

Я розумiв, що сперечатися зараз марно, тому мовчки зняв iз брата закляття нерухомостi i приготувався вiдбити його атаку, викликану безсилою люттю та розпачем. Добрячий удар у щелепу змусив би його тверезiше оцiнити ситуацiю.

Однак Александр продовжував сидiти в крiслi, не виказуючи жодних ознак агресивностi. Вiн лише зручнiше вiдкинувся на спинку й заплющив очi. По його щоках котилися сльози.

— Брате, — врештi мовив вiн. — Ти розумiєш, що вiдтепер мiж нами не може бути миру?