Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— Шарль де Лум’єр до ваших послуг, — чемно вiдповiв я. — А це мiй зброєносець i кузен Бран де Шато-Тьєрi.

Командор несхвально глянув на Бренду — її дiвоча зовнiшнiсть справила на нього не найкраще враження — i кивнув:

— Менi доповiли, що ви маєте послання вiд герцога Нормандського.

— Вiрнiше, доручення, — уточнив я. — Конфiденцiйне доручення. У мене є рекомендацiйний лист, адресований особисто його свiтлостi великому магiстру, i я звертаюся з клопотанням про термiнову авдiєнцiю.

Я дiстав з-за вилоги камзола пакет, скрiплений великою гербовою печаткою з червоного воску; усерединi пакета лежала записка — мiй привiт Александровi.

Командор взяв у мене пакет й уважно вивчив печатку. Про всяк випадок я зробив йому легке навiювання, спрямувавши його думки в потрiбне русло.

— Ходiть за мною, панове. Я доповiм про вас його свiтлостi.

Ми пройшли пiд аркою ворiт i перетнули широкий плац, по периметру якого марширували пiшi хрестоносцi, спiваючи якусь войовничу пiсню. Бiля стаєнь Гартман фон Ауе доручив наших коней турботам конюхiв, потiм повернувся до мене i сказав:

— У вас славне iм’я, пане лицарю. Ви, часом, не родич знаменитого Артура де Лум’єра, що тридцять рокiв тому командував армiєю Лангедоку у вiйнi з нашим орденом?

— Так, я його син.

Командор з повагою подивився на мене:

— Сподiваюся, ваш батько в доброму здоров’ї?

— Вiн вмер, — замогильним голосом повiдомив я.

Командор перехрестився. Я вчинив так само, а Бренда мало не осiнила себе знаменням Свiтла, але вчасно схаменулася.

— Хай упокоїть Господь його душу, — промовив Гартман фон Ауе. — Ваш батько був великим воїном, i в нашому орденi його шанують, хоча вiн був нашим ворогом.

Я промовчав, зберiгаючи на своєму обличчi скорботну мiну. Мене дуже здивувало, що Александр не пiддав моє iм’я анафемi. А втiм, може, вiн i хотiв це зробити, але не змiг, оскiльки бiльшiсть його пiдлеглих шанували вiйськовi традицiї своєї епохи. В Середньовiччi вiйна є невiд’ємною частиною повсякденного побуту, i за цих умов повага до гiдного ворога не просто красива поза, не шляхетний жест, а життєва необхiднiсть, вiддушина для гуманiзму у свiтi, де панують жорстокiсть i насильство...

*

За три десятилiття, що минули вiд часу нашої останньої зустрiчi, Александр сильно змiнився. Тепер вiн мав подобу шiстдесятирiчного, за мiрками простих смертних, чоловiка. Шкiра на його гладко виголеному обличчi стемнiла, помiтно загрубла, на чолi та перенiссi утворилося безлiч зморщок, а в густому каштановому волоссi виднiлися сивi пасма. Проте лице його зберiгало колишнiй вольовий вираз, сiро-сталевi очi дивилися на свiт владно й рiшуче, ще яскравiше, нiж ранiше, палав у них вогонь фанатизму.

Якийсь час ми мовчки розглядали один одного, освiжаючи свою пам’ять i поповнюючи її новими враженнями. Я мусив визнати, що така зовнiшнiсть, яку зазвичай приймають лише найстаршi з чаклунiв, дуже пасує Александровi.

— Якщо ти хотiв приголомшити мене своїм вiзитом, — повiльно проказав вiн, — то тобi це вдалося. Я здивований, брате. — Вiн вимовив ключовi слова, що привели в дiю чари проти пiдслуховування, i знову звернувся до мене: — За правилами родинного етикету нам треба потиснути один одному руки. Та я не вважаю це вдалою iдеєю.