Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

Обоє церемонно вклонилися Дейдрi.

— Дуже радий бачити вас цiлою й неушкодженою, люба кузино, — промовив старший з явно перебiльшеним i, як здалося Кевiновi, наскрiзь фальшивим ентузiазмом.

— Хотiла б сподiватися, що радiсть ваш щира, кузене Емрiсе, — сухо вiдповiла вона. Потiм звернула свiй погляд на молодшого i привiтно всмiхнулася йому.

— Я щасливий, що все обiйшлося, Дейдро, — сказав той з теплотою в голосi.

Дейдра простягла йому руку, яку вiн галантно поцiлував.

— От у твоїй щиростi, Колiне, я нiтрохи не сумнiваюся, — сказала вона. Звертання на ти в офiцiйнiй обстановцi в жоднiм разi не було проявом фамiльярностi, це лише пiдкреслювало рiзницю в її ставленнi до спiврозмовникiв. Логрiйськi аристократи взагалi рiдко вживали множину, звертаючи до рiвного собi за вiком i станом.

Дейдра вiдступила трохи вбiк i взяла Кевiна за лiкоть.

— Знайомтеся, панове: лорд Кевiн МакШон, герцог Лохланський. Прошу любити й шанувати. — Вона зробила паузу i глянула на Кевiна. — Дозвольте вам вiдрекомендувати, мiлорде, моїх двоюрiдних братiв — принца Емрiса Лейнстера, наступника престолу, i Колiна Лейнстера, королiвського магiстра чаклунських мистецтв.

Тонкi Емрiсовi губи розтяглися в холоднiй усмiшцi, вiн недбало кивнув. Колiн навпаки — доброзичливо всмiхнувся йому.

— Радий познайомитися з сином лорда Шона Мейгi. Маю надiю, що ми станемо добрими друзями.

— Я цього певен, принце, — чемно вiдповiв Кевiн.

— Сподiваюся, сестрице, — з гиденькою посмiшкою озвався Емрiс, — ваша цнота не постраждала в цiй халепi?

Колiн спрямував на старшого брата пронизливий погляд, очi його потьмянiли вiд гнiву, а профiль загострився. Зненацька Емрiс висолопив язика, наче глузуючи з Колiна... i тут-таки мiцно прикусив його зубами.

З натовпу придворних почулися притлумленi смiшки. Емрiс, геть розгубивши свою пиху, поспiхом сховав у ротi покусаного язика й зацьковано зиркнув на меншого брата. Нарештi Кевiн збагнув, що це Колiн, за допомогою якихось чарiв, покарав Емрiса за його останнi слова.

А Дейдра, нiби нiчого не сталося, незворушно промовила:

— Своїм порятунком я цiлком завдячую лордовi Кевiну МакШону. Це вiн звiльнив мене з полону.

У Кевiна мало не вiдвисла щелепа вiд несподiванки. Проте останньої митi вiн опанував себе, нiчим не виказав свого подиву i лише розгублено потупився, що присутнi розцiнили як вияв скромностi.

— Ага! — сказав Колiн i з повагою подивився на Кевiна. — А я все гадав, як тобi вдалося втекти.

— Втекла я сама, — пояснила Дейдра. — Дiставшись готiйського кордону, мої викрадачi вже почувалися вдома i втратили пильнiсть, а я цим скористалася. Пiд час привалу звiльнилася вiд мотузок, скочила на найближчого коня й гайнула на пiвдень. Та мене б неодмiнно впiймали, якби вчасно не нагодився наш любий герцог... — Вона зробила паузу i всмiхнулася. — Побачивши дiвчину, яку наздоганяло пiвдюжини озброєних чоловiкiв, вiн жодної митi не сумнiвався, на чий бiк йому стати. Одного з моїх переслiдувачiв вiн застрелив, ще двох поранив, а вiд решти ми вiдiрвалися i вже без пригод доїхали до Каер-Сейлгена... I уявляєте, — натхненно продовжувала брехати Дейдра, — коли лорд Кевiн довiдався, хто я така, то попросив нiкому не розповiдати про його участь у моєму звiльненнi. Мовляв, не хоче нi до чого зобов’язувати мого батька. Але я вважаю, що це неправильно. Країна має знати своїх героїв.

Вiдчуваючи на собi захопленi погляди присутнiх, збентежений Кевiн ладен був провалитися крiзь землю... чи то пак — крiзь палубу корабля. А заперечити Дейдринi слова вiн нiяк не мiг, бо ж тепер знав, як все було насправдi, i розумiв, що вона оголосила його своїм рятiвником, аби приховати справжнi обставини своєї втечi.