Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

— Ти не зробила нiчого ганебного.

— А якби я вiддалася йому, що б ти сказав?

— Те ж саме.

Дейдра зiтхнула:

— Принаймнi, тодi я вчинила б чесно. А так я обдурила його... i вбила.

— Вiн був злочинець.

— Але вiн допомiг менi.

— Вiн брав участь у твоєму викраденнi i сам був причиною свого нещастя.

— Вiн лише виконував накази свого короля. А потiм зрадив його, пiддався на мої вмовляння, повiрив моїм обiцянкам.

— Ти не мала iншого виходу, — переконував її Кевiн. — Обман був твоєю єдиною зброєю. Обдурити ворога — це не пiдлiсть, а вiйськова хитрiсть.

— Може й так, але... Я ж таки збиралася вiддатись йому, правда! Думала, що це буде просто, бо я... — Вона густо почервонiла. — Словом, я повелася як нахабна повiя, що отримала грошi наперед i не захотiла їх вiдробляти.

Кевiн розгублено похитав головою:

— Дивний у тебе погляд на речi.

— Який вже є... — Дейдра трохи помовчала, а вiдтак, здавалося без жодного зв’язку з попереднiм, запитала: — Ти чув щось про Брана Ерiксона, барона Говела?

— Нi. Хто вiн такий?

— Дуже небезпечний чаклун. Стережися його.

*

Коли пiд радiснi вигуки юрби, гучнi вiтання герольдiв та безладнi завивання сурм корабель пришвартувався до причалу в димiлiокському порту, на його борт у супроводi святково вдягнених дворян пiднялися двоє молодих вельмож.

Старший, рокiв двадцяти п’яти, був високий (хоч i нижчий за Кевiна) шатен з блякло-синiми очима. Його загалом красиве обличчя псували презирливо викривленi тонкi губи й непропорцiйно малий рот. У манерах вельможi вiдчувалася швидше пиха, нiж правдива владнiсть, а погляд виказував сiру посереднiсть. Тримався вiн надзвичайно погордливо, мало не щосекунди пiдкреслюючи свою зверхнiсть над iншими.

Молодший був Кевiнiв ровесник, русявий, середнього зросту, надто тендiтної статури, з негарним, але приємним веснянкуватим лицем. Його сiрi очi дивилися на Дейдру з затамованою нiжнiстю.