Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

— I без одягу, — смiючись, додала Дейдра. — Сподiваюсь, це залишиться мiж нами?

— Певна рiч!

— А ще я сподiваюся, — продовжувала вона, так i не пояснивши своєї присутностi в Лохланi, — що мiй титул принцеси не вплине на нашi стосунки, i ти не станеш називати мене „ваша високiсть”, „мiледi” — i взагалi корчити iз себе придворного кавалера.

— Я нiколи не був придворним кавалером, — вiдповiв Кевiн. — Я типовий провiнцiал.

— Тим краще. Я обожнюю провiнцiалiв i терпiти не можу всiх цих набридливих маккормакiв та маелгонiв з їхнiми солоденькими манерами. — Дейдра обурено пирхнула. — А втiм, друзяки кузена Емрiса ще гiршi. Колiновi наближенi хоча б мають голову на плечах, а не лише вiшалку для вух.

— То ти вирiшила трохи вiдпочити вiд придворних серед лiсiв i озер Лохлану? — значуще запитав Кевiн.

Натяк був досить прозорий, однак Дейрдра знов ухилилася вiд прямої вiдповiдi.

— Десь так, — сказала вона, допила вино зi своєї пляшки i взяла Кевiнову, ще наполовину повну. — Ти ж не заперечуєш?

— Звiсно, нi. Та май на увазi, що вино гiбернiйське. Здається слабким, мов сiк, але здорово вдаряє в голову.

— Нiчого, я знаю собi мiру, — запевнила Дейдра. — Розкажи про себе, Кевiне МакШон. Я чула, що в твоєму походженнi є якась загадка.

— Ну, це ще м’яко сказано. Особисто для мене моє походження суцiльна загадка. Двадцять рокiв тому селяни знайшли мене на узлiссi, загорненого в червону, шиту золотом мантiю. Вiд народження менi було лише двiйко мiсяцiв, тож навряд чи мене могли потай привезти на одному з кораблiв. З iншого ж боку, мешканцiв на островi не дуже багато, майже всi одне одного знають, i невдовзi з’ясувалося, що жодна з мiсцевих жiнок не могла бути моєю матiр’ю. Словом, казна-що. Мене вiднесли до тодiшнього губернатора, лорда Маркуса Фiнiгана, оскiльки ясно було, що я не звичайний найда, вiд якого вiдмовилася рiдня. До того ж бiля мене знайшли чудову шпагу зi срiбним, але мiцним, мов сталь, клинком; а також перстень з коштовним каменем...

— Оцей? — Дейдра вказала на його середнiй палець лiвої руки, де був надягнений золотий перстень з великим гранованим каменем синього кольору. — Можна глянути?

— Прошу.

Кевiн зняв перстень i передав Дейдрi. Якусь хвилину вона уважно роздивлялася його, потiм повернула зi словами:

— Дуже гарний. Надзвичайно тонка робота на золотi, та й камiнь красивий. Це ж сапфiр, так?

— Наче так, — сказав Кевiн, знову надягаючи перстень. — Хоча нiхто напевно сказати не може. На вигляд вiн типовий синiй сапфiр, проте твердiший за алмаз.

— Може, чарiвний?

— Цiлком можливо. Якщо довго дивитися на нього, вiн заворожує, гiпнотизує; складається враження, що всерединi каменя схована безодня. А от моя шпага напевно чарiвна. Звичайне срiбло, з будь-якими домiшками, не може бути таким мiцним i пружним.

Дейдра оглянула Кевiнову шпагу, погодилася, що клинок начебто срiбний, i водночас визнала, що такого мiцного срiбла не буває.

— Та це ще не все, — додав Кевiн, повернувши шпагу до пiхв i поклавши її на траву. — Поруч зi мною знайшли також повний комплект чоловiчого одягу. I от дивина — зараз це вбрання саме по менi. Нiби на мене шили.