Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

— Даруй, але келиха не взяв.

— Не бiда, я вмiю пити i з пляшки.

Не гаючи часу на подальшi розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а вiдтак поклала до рота шматок добре пiдсмаженого i приправленого спецiями м’яса. За кiлька секунд, схвально промурмотiвши, вона потяглася за наступним шматком.

Якийсь час вони їли мовчки. Кевiн повiльно жував пирiг з перепелиною начинкою i знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетитi примудрялася їсти з такою вишуканiстю, нiби сидiла за святковим столом у блискучому товариствi витончених естетiв. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потрiпаному, було видно, що вона дiвчина шляхетського роду. I тим бiльше Кевiн не мiг зрозумiти, як вона опинилася в цiй глушинi, сама-однiсiнька, без супроводу. Та ще й у такому виглядi. Та ще й голодна, налякана...

— А знаєш, — нарештi заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустрiла тебе тут. Вiдколи надiйшла звiстка про смерть лорда Шона Мейгi, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцог Лохланський.

— Я так i збираюся вчинити. Але мiй названий батько заповiдав розвiяти його попiл з фортечного муру Каер-Сейлгена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крiм того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володiнь.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А пiсля секундної паузи, додала: — Не всi зрадiють твоїй появi в Авалонi. Родичi лорда Шона дуже сподiвалися, що ти залишишся на своєму островi й вiдмовишся вiд спадку.

— Я хотiв вiдмовитися, ще за його життя. Але вiн змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевiн сумно зiтхнув. — Бо бачив у менi свого вмерлого в дитинствi сина. Часом менi навiть здавалося, що вiн вважав мене своїм справжнiм сином.

Дейдра пильно вдивилася в Кевiнове обличчя.

— А й справдi, — промовила вона, — ти чимось нагадуєш Дункана. Я добре пам’ятаю його, хоча тодi ще була маленькою дiвчинкою. Щоправда, кузен Дункан був бiлявий i синьоокий хлопчик, а в тебе темне волосся й карi очi, проте щось спiльне мiж вами є. Обоє худi, височеннi, вродливi — ти схожий на нього i статурою, i лицем... Якось батько казав, що по смертi сина та дружини лорд Шон геть утратив смак до життя й поїхав на ваш острiв, щоб тихо померти. А там зустрiв тебе — i, може, завдяки тобi прожив ще вiсiм рокiв. Ти замiнив йому сина, отож права на Лохлан належать тобi не лише за законом, а й за...

— Стривай-но! — здивовано урвав її Кевiн. — Ти сказала „кузен Дункан”? Лорд Шон Мейгi був твоїм дядьком?

— Через свою дружину, тiтку Констанс. Вона була сестрою моєї матерi, а отже, лорд Шон був моїм дядьком. — Дейдра лукаво глянула на нього. — А ти, виходить, мiй названий двоюрiдний брат.

Кевiн раптом зайшовся кашлем.

— Але ж... лорд Шон був одружений з сестрою королеви!

Дейдра поважно кивнула, однак у куточках її очей причаїлася пустотлива усмiшка.

— Саме так. Мiй батько — король Брiан. Я Дейдра Лейнстер з Авалона. — Вона слiпуче всмiхнулася. — Це ж бо так очевидно.

— Очевидно? — перепитав збентежений Кевiн.

— А хiба нi? Хiба ти не чув, що королiвська донька — найвродливiша дiвчина в свiтi? Чи можеш ти уявити, що на свiтi iснує дiвчина гарнiша за мене?

Кевiн допитливо подивився їй в очi, але так i не збагнув, сказала вона це серйозно чи жартома.

— Е-е... так, звичайно, — промовив вiн, усе ще пiд враженням щойно почутого. Йому навiть на думку не спало, що Дейдра могла збрехати; чомусь вiн негайно й беззастережно повiрив їй. — Та розумiєш, я аж нiяк не сподiвався зустрiти в цих краях принцесу з роду Лейнстерiв — одну, без почту, без охорони...