Розділ 2 Знамення долі

— Владику, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.

Я підвівся й глянув на неї:

— Ну й що?

— Учень чарівника — теж чарівник. Нам треба розшукати його.

— Навіщо?

— Розумієш… — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Маґія — це мистецтво. І цього вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота чаклунські здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно…

— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся на всі сто поручитися за нас.

— І тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, — багато на що.

— Атож. Він може таке утнути…

Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з балкона донісся шурхіт і до кімнати забіг Леопольд. Він аж сяяв з радості.

— Владиславе! Твій тезка заговорив. По-людському.

(Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє „дівчаток“ і один „хлопчик“. Свого єдиного синочка наш кіт назвав на мою честь.)

Ми з Інною перезирнулися.

— І що ж він сказав?

— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Влад обізвався перший.

„Ну, ось!“ — приречено констатував я і передав цю думку Інні.

„Що ж робити?“ — спитала вона.

„Негайно розшукати того учня“.

— Чому ви мовчите? — підозріло спитав Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?

— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.