Розділ сьомий Si vis pacem…[9]

Я зв’язався з коммодором Максимовичем і розповів йому про цей лист, як і про десяток інших схожих листів.

— Я ніколи не зустрічався з шефом Гонсалесом, — відповів коммодор, який теж був ериданцем. — Ні по службі, ні просто так. Але мені відомо, що адмірал Фаулер високо цінував його професійність і навіть пропонував вашому батькові переправити його на Ютланд. Проте Гонсалес, разом з іншими перспективними кандидатурами, був відхилений через велику родину — тоді ми діяли в глибокій конспірації, і кожен зайвий посвячений збільшував ризик викриття. А зараз ми цілком можемо дозволити собі взяти цих людей — вони вірні, надійні, словом, не завадять.

Ми домовилися, що копії всіх таких листів я негайно пересилатиму в кадровий відділ.

До третьої категорії належали листи від родичів екіпажу „Маріани“, що непокоїлися про долю своїх синів і дочок, чловіків і дружин, братів та сестер, племінників та онуків. Я відповідав їм ввічливо, але шаблонно, що всі їхні рідні живі та здорові і невдовзі повернуться додому. А через два тижні черговий корабель з Ютланда привіз листи від членів команди „Маріани“ своїм родинам. Я переслав їх на Октавію.

А ще я отримав листа від маминих батьків. Я, звісно, не забував, що маю діда з бабусею, але після загибелі батька і смерті матері мені сказали, що вони не захотіли брати мене до себе. Я цьому повірив, позаяк пам’ятав часті суперечки батька з дідом про політику. Суті цих суперечок я тоді не розумів, але вони були досить жорсткі, і ще задовго до путчу дід називав мого батька фашистом. Подорослішавши, я також став вважати батька фашистом, проте не зміг пробачити дідові й бабусі, що вони відмовилися від мене в дитинстві, тому зустрічі з ними не шукав і намагався не думати про них. І лише згодом, уже на Ютланді, коли дізнався правду про мамину смерть, я зрозумів: мене не віддали під їхню опіку, бо побоювалися, що мої розповіді про те, що відбувалося зі мною та мамою під час путчу, наведуть їх на небажані здогади.

Лист був у відеоформаті, і з екрана до мене зверталося двоє літніх людей, не набагато старших від мого батька, зі смутно знайомими обличчами з майже забутих дитячих спогадів. Вони говорили зі мною м’яко, мало не лагідно, проте в їхніх словах виразно вчувався докір за те, що я став на бік чоловіка, через якого вкоротила собі віку моя мати і їхня єдина дочка.

Я був геть розгублений і не знав, що їм відповісти.

— Розкажи правду, — порадила мені Ліна. — Вони мають право її знати.

— Це розіб’є їм серце, — заперечив я.

— Ні, Сашко, їхні серця й так розбиті. Адже вони відчувають те саме, що відчував ти, коли вважав, що твоя мама наклала на себе руки.

— А коли я дізнався, що її вбили, мені стало боляче. Дуже боляче. Ти ж бачила.

— Так, бачила. Але потім тобі стало легше. І коли ми говорили про твою маму, ти згадував її з ніжністю й сумом, але вже без затамованої образи, без гіркоти, яку відчував раніше. Це твої власні слова, пам’ятаєш? А твої дідусь з бабусею і досі думають, що вона кинула їх. Розкажи їм, як було насправді.

Об’єктивно Ліна не була великою розумницею, однак її судження про людей часто вражали мене своєю влучністю, а в почуттях вона розбиралася значно краще, ніж ми з Елі разом узяті. Тому я дослухався її поради.

Цілковитою несподіванкою став для мене лист від Еліних батьків, який Ліна виявила в сьомій партії кореспонденції. Вони сердито вимагали пояснень, де їхня дочка, і погрожували подати на мене до суду.

— І що це значить? — запитав я, викликавши з бібліотеки Елі й показавши гнівне послання її батьків. — Хіба ти не написала їм листа?

— Написала, — спокійно відповіла вона. — Але не надіслала.

— Чому?

Вона недбало стенула плечима.

— Ну їх до біса! Обійдуться. Тільки не надумай відповідати їм, нехай іще трохи помучаться.

Я давно знав, що Елі не ладнає з батьками. Вона рідко відвідувала їх, зазвичай обмежувалась одним днем. А в тих небагатьох випадках, коли вони, бувши в Астрополісі, гостювали в нас, Елі, м’яко кажучи, не стрибала на радощах і намагалася чимшвидше позбутися їх. Але її теперішня поведінка вже межувала з цілковитою безсердечністю. Про що я їй і сказав.