Розділ сьомий Si vis pacem…[9]

Реальна загроза

Повертаючись до себе, я думав про те, що варто, мабуть, призначити Кортні Прайс третім пілотом на авіаносець. Враховуючи клас судна, це буде для неї неабияким підвищенням. А заодно я владнаю і свою особисту проблему…

Проте, забігаючи наперед, скажу, що цей задум так і залишився нереалізованим.


2


Офіційна ютландська делегація прибула на Землю ще на третій день нашого перебування на Вавілоні. Відтоді з кожним днем у ЗМІ стало з’являтися дедалі більше інформації як про сам Ютланд, так і про перебіг секретних перемовин з представниками уряду Конфедерації. Складалося таке враження, що мало не всі земні чиновники перебувають на утриманні у тих або інших новинних агенцій, з якими вони уклали довгострокові тарифні угоди про продаж державних таємниць — здебільшого чужих, бо за розголошення своїх можна потрапити до буцегарні.

Нарешті вдарив довгоочікуваний грім — виявився зв’язок Ютланда з ендокринолом і спливло ім’я мого батька. Майже одночасно з цим надійшла звістка з Октавії про масові арешти офіцерів Військово-Космічних Сил, Планетарної Армії та Астроекспедиції. Слідство за справою чотирьох зниклих адміралів призвело до викриття змови з захоплення державної влади, що роками визрівала в надрах Ериданських Збройних Сил. Не залишилося в секреті й те, що підготовка заколоту фінансувалася горезвісним адміралом Бруно Шнайдером, котрий, як виявилося, не загинув під час попереднього путчу, а досі живий і переховується від ериданського правосуддя на Ютланді — причому не як пересічний її мешканець, а як верховний правитель планети.

Ця новина збурила всю Октавію. Більшість моїх співвітчизників (дедалі частіше я ловив себе на тому, що думаю про них як про колишніх співвітчизників) спримали мого батька однозначно негативно, вважаючи його мало не демонічною постаттю в новітній історії планети. Дехто ставився до нього байдуже, і лише незначна частина захоплювалися ним — але то були палкі та пристрасні шанувальники, ладні відстоювати честь свого кумира будь-якими засобами, аж до рукоприкладства. Звістка, що адмірал Шнайдер живий, викликала хвилю демонстрацій як його супротивників, так і прихильників, і поліції довелося докласти значних зусиль, щоб запобігти масовим зіткненням поміж ними. Основними об’єктами акцій протесту як правих, так і лівих були будівлі Генштабу, Міністерства юстиції та Верховного Суду. Перші вимагали негайного звільнення всіх заарештованих, а другі наполягали на їх найсуворішому покаранні — не лише як заколотників, а також і як зрадників, що вступили в злочинну змову з іноземною державою.

— Це все спільники Гарсії, щоб їх покорчило! — прокоментувала події на Октавії Елі. — Коли ласий шматок вислизнув з їхніх рук, вони вирішили здати своїх товаришів. Без адміралів, без підтримки твого батька змова згасла б сама по собі, а так…

— Не втішай мене, — урвав я її. — Однаково в усьому винен батько. Він готував заколот, плекав його, підживлював ендокриноловими грошима. Якби він не втручався в справи Октавії, нічого цього не було б. А тепер кільком тисячам людей зіпсовано все життя. Якщо не в’язниця, то щонайменше кінець їхньої кар’єри.

— Це точно, — погодилася зі мною Елі. — І боюся, що „кільком тисячам“ — сильне применшення. Судячи з повідомлень, уряд дуже наляканий. Він напевно влаштує грунтовну чистку в усіх Збройних Силах — можливо, ще радикальнішу, ніж минулого разу. Полетять і невинні голови — тих, хто не брав участі у змові, але підтримував близькі стосунки зі змовниками. А з Астроекспедиції потурять усіх „шнайдерівців“ без розбору — і теперішніх, і колишніх…

Журналісти на Вавілоні, хоч і поступалися в пронозливості своїм земним колегам, теж були не в тім’я биті. Вони миттю співставили факти і здогадалися, що я син адмірала Шнайдера. На щастя, я був огороджений від їхньої настирливої уваги неприступними стінами банку „Аркадія“, а спроби зв’язатися зі мною по відеофону були марні, оскільки всі виклики з-поза меж банку спочатку надходили до відділу лейтенанта Вінтерса, де цілодобово чергували його підлеглі.

Ериданські ЗМІ, які з певним запізненням довідалися про нашу діяльність на Вавілоні, потім швидко зорієнтувалися і без проблем ототожнили капітана Шнайдера зі зниклим безвісти пілотом Александром Вільчинським. Вони змусили уряд визнати, що я справді є сином Бруно Шнайдера, і в результаті дійшли висновку (на позір логічного, але насправді хибного), що ми з Павловим організували викрадення дослідницького фрегата „Маріана“. Ще безглуздіше припущення вони зробили з приводу наших військових закупівель і вербування найманців, вирішивши зопалу, що Ютланд планує агресію проти Октавії. Та вже в матеріалах, що прибули з наступним авізо, ериданські журналісти трохи вгамували свій викривальний запал — вони не могли ігнорувати того факту, що ютландська делегація саме проводить з Землею перемовини про оборонний союз.

А далі, з шестигодинним інтервалом, тобто з кожним новим авізо, на адресу банку, але з моїм ім’ям як одержувача, стали надходити тисячі листів від пересічних ериданців. Здебільшого вони були лайливими — їхні автори проклинали мого батька, а заразом і мене, дехто навіть погрожував мені розправою. Я волів би взагалі не читати їх, проте серед отриманих листів були й такі, котрі не можна було залишити без уваги.

На щастя, тут на допомогу мені прийшла Ліна, що досі лише номінально виконувала обов’язки моєї секретарки. Тепер у неї з’явилася справжня робота — вона попередньо сортувала мою кореспонденцію й відсіювала всі листи від недоброзичливців.

— Господи! — обурювалась вона, читаючи, слухаючи або переглядаючи подібні послання. — Як ці люди можуть нападати на тебе?! Вони ж нічого про тебе не знають.

— Вони знають головне, — відповів я, — що моїм батьком є Бруно Шнайдер. А у декого з них під час путчу загинули близькі, друзі, родичі.

— Але до чого тут ти?

— Я син головного фашиста. Їм цього досить.

Після відсіву залишалося не більше десяти відсотків від початкового обсягу кореспонденції. Ці листи умовно поділялися на три категорії. До першої належали послання від людей з крайніми правими поглядами, що писали мені від нічого робити, без жодної конкретної мети. Вони просто вітали мене з тим, що мій батько живий, бажали мені успіхів, щиро шкодували про те, що „реакційний плутократичний режим“ придушив у зародку нове „народне повстання“, і висловлювали сподівання, що адмірал Шнайдер подбає про долю „в’язнів сумління“. Як правило, читати такі листи було не менш неприємно, ніж ті, де мене лаяли. Але ці, принаймні, були доброзичливими.

Типовим зразком листів другої категорії було послання від колишнього головного старшини Гуго Гонсалеса, яке я отримав серед найперших. Він писав:

„Дорогий Александре! Маю надію, ти пам’ятаєш мене і не тримаєш зла через те, що я не взяв тебе на роботу в „Інтерстар“. Адже зрештою все обернулось на краще…“ (Про те, що він доклав до цього „кращого“ руку, Гонсалес скромно промовчав.) „…Ти навіть не уявляєш моєї радості, коли я дізнався, що твій батько, великий адмірал Шнайдер не загинув. Під час нашого повстання я служив на кораблі капітана Фаулера головним старшиною…“ — і так далі і тому подібне. А завершувався лист ось як: „Я чув, що ваша планета набирає людей для свого флоту. Якщо ви вважаєте, що вам може згодитися такий старий служака, як я, то я радо кину свою теперішню роботу і з задоволенням знову надягну військовий мундир. Для мене буде великим щастям служити адміралові Шнайдеру.“

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Реальна загроза» автора Аврамегко О.Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ сьомий Si vis pacem…[9]“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи