Розділ третій Ютланд

— Воля твоя, — так і не дочекавшись відповіді, знизав плечима батько. Він простяг був руку, щоб натиснути кнопку виклику, але в якомусь сантиметрі від неї зупинився й похмуро глянув на мене. — І ще одне, Алексе. Це стосується твоєї матері… Вона не чинила самогубства, її вбили співробітники армійської безпеки.

— Брешеш! — вигукнув я.

— Я маю всі докази. Медичний висновок, матеріали службового дізнання з грифом найвищої секретності. Твоя мати, моя дружина Меган, померла за день до того, як я інсценував загибель свого корабля.

— Ні! Ні… — Я відчув, як піді мною захиталась підлога. — Це фальшивка!

Батько обійшов стіл і міцно вхопив мене за плечі.

— А ти сам подумай, сину. Ти маєш пам’ятати свою матір. Маєш пам’ятати, як сильно вона тебе любила. Хіба ж могла вона покинути тебе? І хіба могла вона вбити разом з собою ще ненароджену дитину — твою сестру, що так і не з’явилася на світ…

4

Коли я прокинувся, за вікном уже сутеніло. Я лежав одягнений на канапі, а поряд на столі світився голографічний екран увімкненого комп’ютерного терміналу.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб розігнати рештки сну і пригадати попередні події. Коли мене привезли до батькового будинку, я, відмовившись від обіду, відразу піднявся на другий поверх, де для мене вже приготували спальню й кабінет, засів за комп’ютер і став переглядати отримані від батька документи. Я вивчав їх довго й уважно, аж поки не засльозились очі — не так від утоми, як від горя та гніву. Не в змозі далі стримуватись, я приліг на диван, щоб дати волю сльозам і тим самим бодай трохи втамувати свій біль, а натомість заснув. І проспав, судячи з настінного хронометра, понад п’ять годин.

Підвівшись, я так-сяк розправив свій зім’ятий одяг, потім зо хвилю простояв у нерішучості, дивлячись то на двері, то на екран терміналу. Зрештою обрав перше і вийшов з кімнати.

У вітальні я застав Яну, що сиділа в кріслі з якоюсь книжкою в руках. Побачивши мене, вона підвелась і трохи нервово всміхнулася.

— Привіт. Півгодини тому я зазирала до тебе, але ти спав. Тож вирішила не турбувати.

Яна підступила до мене, нерішуче простягла руку й погладила мене по щоці. Її очі промінились ніжністю.

— Алексе, братику… Я ж від самого початку, з першого ж дня відчувала це… відчувала, що ми не чужі одне одному…

Я обійняв її й занурився обличчям у її волосся.

— Де ж ти була весь цей час? Мені так тебе бракувало.

— Мені тебе теж, — відповіла Яна, поклавши голову на моє плече. — Про те, хто насправді мій батько, я дізналась лише в чотирнадцять років, з маминого листа, який вона написала незадовго до своєї смерті. І тоді ж люто зненавиділа адмірала Шнайдера, котрого доти вважала для себе взірцем, бо ще змалечку мріяла стати військовим пілотом. Але на тебе цю ненависть я не перенесла. Навпаки — частенько уявляла, як би я дбала про тебе, мого меншенького братика. А після путчу навіть намагалась розшукати тебе, чесне слово. Та що я могла зробити сама, шістнадцятирічна школярка? Звертатись до будь-кого за допомогою не ризикувала — боялася виказати себе. Якби довідались, чия я дочка, мене б нізащо не прийняли до військового училища.

— Не треба виправдань, Яно, — сказав я. — Ти б однаково не знайшла мене. Якщо вже батькові прибічники не змогли — а дехто з них і досі займає високі посади в армії та флоті, має доступ до секретних матеріалів… — Тут мій голос зірвався на схлип.

Сестра швидко підняла голову і стривожено подивилась на мене.

— Що з тобою? Ти такий блідий.