Розділ третій Ютланд

— А як же аномалія? — не поступалася Топалова. — Ми й то заледве її пройшли, а чотириста років тому це навіть теоретично було неможливо.

— Таки можливо, якщо йти дуже повільно, на самій поверхні інсайду. З чотирнадцяти років польоту майже три роки кораблі мормонів витратили на подолання аномалії, а останні триста астроодиниць взагалі летіли на досвітловій швидкості. Власне, їх початковою метою була інша зоря, за дві тисячі світлових років від Землі. Та коли на шляху виникла реліктова аномалія, терміново виведені з анабіозу старійшини розцінили це як перст Божий і вирішили, що кращого сховку їм не знайти. І, в принципі, вони мали рацію: якби не випадковість, Ютланд ще довго міг би залишатися в ізоляції.

— Отже, тут теократична держава? — запитав головний інженер Роско. — На зразок режиму аятол на Аль-Акбарі?

— Аж ніяк, держава у нас світська. Найпарадоксальніше, що всі зусилля батьків-засновників Ютланда пішли намарне. Їхня релігія, специфічний спосіб життя були пристосовані для існування у ворожому оточенні; вони служили своєрідним захисним панцирем. А тут ніякого ворожого оточення не було — воно лишилося далеко за межами аномалії, яка стала неподоланою, бо всі три кораблі за рішенням старійшин було демонтовано в перші ж роки освоєння планети, а згодом ютландці взагалі втратили космічні технології. Через кілька поколінь нащадки ревних і фанатичних першопоселенців позбулися цього захисного панциря, як непотребу, й перестали бути мормонами, навіть занадто, як на мій погляд, впали в атеїзм. Зараз на Ютланді цілком нормальне суспільство — хоча, звичайно, зі своїми особливостями, серед яких найперше впадає в око полігамія. Ну і ще в науково-технічному відношенні планета помітно відстає від інших населених світів. А загалом я, уродженець Октавії, почуваюся на Ютланді цілком комфортно.

Павлов, що весь цей час пильно вдивлявся в обличчя полковника, зненацька посунувся вперед.

— Хай йому чорт! Я вас знаю. Другий лейтенант Григоров, Корпус космічної піхоти!

Той кивнув:

— У вас гарна зорова пам’ять, капітане. Бо ж стільки років минуло. І тепер, як бачите, я вже полковник. А невдовзі розраховую стати бригадним генералом.

Павлов знову відкинувся на спинку крісла.

— Щоб я здох… — промимрив він і знову поринув у похмурі роздуми.

3

У самому центрі міста наш флаєр здійснив посадку на даху висотної будівлі, розташованої неподалік озера. Проминувши пост охорони, ми спустилися поверхом нижче, перетнули з кінця в кінець довгий коридор, що теж перебував під охороною, і опинились у великій кімнаті з м’якими кріслами уздовж глухої лівої стіни. Навпроти дверей, що через них ми ввійшли, були ще одні двері, масивні, двостулкові, обабіч яких стояли струнко двоє сержантів (судячи з особливостей покрою парадних мундирів та кам’яного виразу облич — космічні піхотинці), а трохи правіше знаходився стіл з кількома увімкненими терміналами.

Нас зустрів чоловік років тридцяти п’яти, в цивільному костюмі строгого крою, з дещо бундючним і водночас професійно-ввічливим виглядом. Він являв собою типовий взірець секретаря високого посадовця.

— Добридень, пані та панове, — шанобливо привітався він, делікатно прикинувшись, що не помічає на наших руках „браслетів“. — Його Ексцеленція вже чекає на вас. Першими в списку значаться містер Вільчинський і міс Топалова.

Ми з Яною розгублено перезирнулися. Я взагалі не міг збагнути, навіщо мене привезли сюди разом з керівною верхівкою корабля. З Топаловою ще більш-менш зрозуміло — адже вона, як перший пілот, була заступником Томасона з літно-навігаційної служби… І все одно це не пояснювало, чому передовсім викликали її — та ще й мене на додачу.

Полковник Григоров повернувся до нас:

— Лейтенанте-командоре, суб-лейтенанте, прошу пройти зі мною.

Нам не залишалося нічого робити, як підкоритися.

— Ну й дивина! — промимрила Топалова. — І що далі, то дивніше…

Піхотинці відсалютували полковникові й розчахнули перед ним двостулкові двері. Григоров провів нас до просторого, гарно обставленого кабінету. Першої миті ми вирішили, що він порожній, бо крісло перед широченим столом з полірованого червоного дерева було вільне. Свою помилку ми усвідомили лише через кілька секунд, коли полковник, зачинивши за собою двері, взяв під козирок, тримаючи рівняння направо.