Розділ 5 Цунамі

— Хотів би просто гратись, — зітхнув Керрі Йос. — Так от, космотрон вибухнув тому, що його атакував ракетний катер — вершина військово-космічної техніки двохсотлітньої давності.

Дикушин мовчки підвівся і втупився в Керрі, Чеслав Пршибил перестав розтирати в долонях листочки брусниці й також допитливо глянув на керівника відділу безпеки.

— Як ти сказав? Ракетний катер?!

— Автомат з ядерним боєзапасом. Його знайшли випадково, коли очищали зону, заражену радіоактивним пилом, від антипротонного променя. Точніше, знайшли залишки апарата: зробивши залп, він, певне, не встиг далеко відійти, і промінь знищив більшу його частину. Кілька днів експерти крутили в руках ці уламки, ну, а висновок ви чули.

— Так, жахливі наслідки! — порушив мовчання Морозов. — На моїй пам’яті це другий випадок такого роду.

— А перший? — поцікавився Пршибил.

— Вибух туристського теплохода в Японському морі.

— Пам’ятаю, — кивнув Керрі Йос. — Якісь мерзотники майже двісті років тому залишили в печерах скель Ліанкур самонавідну торпедну установку з ядерними боєголовками… Спадщина, що й казати, страхітлива! До чого небезпечних форм може набирати байдужість, якщо нам і досі доводиться розплачуватися за її наслідки!

— Чому байдужість? — втрутився Дикушин. — По-моєму, тут доречне інше слово: злоба. Або ненависть.

— Ні, дорогий Владе, — заперечив йому Керрі Йос. — Злоба і ненависть — це просто синоніми байдужості, так буде найправильніше. Досить згадати вражаючу байдужість тих, хто жив у милулі сторіччя, щодо забруднення навколишнього середовища. Наслідки цього ми теж досі відчуваємо. Ще й сьогодні працюють очисні установки в океанах!

— Двадцять першого цього місяця відбудеться врочисте вимкнення установок у Тихому океані, — сказав Пршибил. — Очевидно, цей день оголосять святом.

— Святом Пам’яті Помилок! — спалахнув Дикушин. — Пусте це, виходить, ми святкуватимемо усвідомлення людиною своєї глупоти і недалекоглядності.

— Не згоден, — почувся голос Морозова. — Чому б людству та не згадувати ціну власних помилок? У тому числі й ціну байдужості. Керрі справедливо каже: досі ми спостерігаємо рецидиви байдужості, і наша справа — лікувати цю хворобу, щоб вона не сягала космічних масштабів. Уявити важко, що може накоїти в наш час одна людина, озброєна технічною могутністю цивілізації! Однак ми справді відходимо від теми нашої зустрічі; розв’язання соціальних і психологічних, моральних і етичних проблем — обов’язок відповідних органів ВКР, чи не так? — обернувся Морозов до Пршибила.

— Мені це відомо, — відповів той. — Але я не став би ділити функції так категорично, ми — і ВКР і УАРС — однаковою мірою відповідаємо за людство, за людину як елемент суспільства і за людину як особистість.

Морозов кивнув, погоджуючись.

— Тепер ще одне повідомлення, — промовив Керрі Йос після невеличкої паузи. — Поки що ми розв’язали, сказати б, “сімейну біду”, але є і проблеми зовнішні, й отут не все так ясно та просто. Микито, введи їх у курс справи, розкажи все, що відомо про так звані “дзеркала”.

Томах ступив слідом за Богдановим до кабінету начальника відділу і зупинився. Керрі Йос стояв біля стола-пульта і кашляв. З нутрощів пульта, як з печі, валив синій гіркий дим.

Апаратура інженерно-технічного забезпечення, очевидно, автоматично вимкнулась, і в кабінеті, крім стола і кількох крісел, нічого не було.

Керрі Йос угледів прибульців, витер засльозені очі.

— Слабкострумові системи!.. — пробурчав він. — Це називається слабкострумові системи! Замкнуло десь, а де, один дідько знає! Проходьте, чого стали. Прошу. сідати.