Розділ 10 Принадність несподіванки

— Не знаю, — незворушно відповів той.

— Як це — не знаю? Вмикай двигун — і подалі від цього негостинного Тріаса! Бува, не з диноптером ми зіткнулися? Я від поштовху на хвилину навіть знепритомнів…

— По-перше, з часу “поштовху” минула не хвилина, а півтори години, а по-друге, ми не над Тріасом.

— А де ж?

— Мені лиш відомо, що ми потрапили в чийсь ТФ-коридор, звідси — удар і непритомність, — сказав Богданов, знімаючи з голови контактор. — Вийшли з коридора вже тут, і тепер нас ведуть силовим променем. Двигун модуля не вмикається…

Всі четверо розглядали у віомі поверхню незнайомої планети, покреслену на різноколірні однакові квадрати. Кожен квадрат згори скидався на ретельно оброблене поле. Правда, одне з полів тут же розпалося на гори й долини, оповиті хвилястою габою…

Модуль провалився вниз на кілька десятків кілометрів. Підлога й стеля помінялися місцями, машину двічі сіпнуло, і вона міцно стала на дно дивовижного чотиригранного колодязя з різноколірними стінами, що сягали хтозна-якої висоти. Ці стіни пропускали світла саме стільки, скільки треба, щоб не напружувати зір, а дно було таким темним, що, здавалося, його немає зовсім.

Коли пасажири модуля трохи оговтались, Томах попросив Богданова ще раз спробувати увімкнути двигун.

Микита надів контактор і тут же зняв.

— Команди проходять! Можемо стартувати хоч зараз.

— То як? Може…

— Не думаю, що це найкращий вихід у нашому становищі. Нас посадили тут зумисне й чекають, що ми вчинимо, як поведемось.

— Тоді вийдемо, роздивимося. Цікаво ж, куди нас занесло.

За кілька хвилин, уточнивши характеристики атмосфери невідомої планети й надягнувши скафандри, вони ступили на чорне, як свіжий асфальт, дно колодязя.

Гнат тупнув ногою: дно (воно набрало форми квадрата, кожна сторона якого — зелена, яскраво-зелена, фіолетова і біла — дорівнювали десь близько ста метрам) пружинило й поглинало звук. Торкнув рукою стіну. Рука вільно пройшла крізь неї, неначе крізь туман, а Гнат відчув у пальцях тепло.

— Що там? — підійшов Богданов.

— Порожнеча. Ніякого опору. Тільки гріє… Таку ж властивість мали й інші стіни.

Побродивши по чорному майданчику, рятувальники зібралися біля модуля.

— Варто ризикнути пройти крізь одну із стін, — запропонував Томах. — По-моєму, речовина чи поле — з чого вона там складається? — нешкідливі.

— Але чого стіни різного кольору? — завагався Лихолєтов.