Розділ 9 Тріас

— Так, дякую, — сказав Богданов. — Постараємося не встрявати у конфлікти, я триматиму вас у курсі…

— Ех, на вашому місці я б усе-таки зачекав, — сказав пілот. — Момма знову спитає за це з Дарія… — Він розвів руками і зник в отворі люка.

Коротка плита пандуса лягла на місце.

— Не відставати. — Богданов оглянувся і ступив уперед, вибираючи дорогу.

За ним ланцюжком вишикувалися Томах, Бруно, Лихолєтов і Гнат.

З низовини вибрели до лісу. Вітер тут стих, заплутавшись у гіллі, ступати стало трохи легше, хоч ноги й грузли по коліна в грунті. Зате погіршала видимість, і Богданов наказав перейти на інфразір і зняти з поясів “універсали”.

Гнат лиш у школі УАРС ознайомився з цією зброєю, спорідненою з генгравом. Пістолет “універсал” міг випромінювати гравітаційне поле у вигляді імпульсів різної просторової форми, і звикнути до зброї, здатної пробити будь-яке матеріальне тіло, було непросто.

Богданов двічі зупинявся, звіряючись із світною ниткою дороговказу в руці. Тричі з хащів чувся якийсь клекіт… А коли вони спустилися косогором до невеличкого ручая з чорною водою, над ними зі свистом пролетіла велика безформна маса і зникла, перш ніж люди схопилися за зброю.

Пройшовши кілометрів зо два, група без особливих пригод вибралася на узлісся, за яким починався плаский прямокутник космодрома бази, освітлений інфрачервоними прожекторами з чотирьох бронековпаків по кутках поля. В центрі прямокутника стояв самотній модуль, чорний і безмовний, за полем оббігала споруди табору опромінена вертикальними ліхтарями доріжка, її було видно ніби крізь лискучу прозору плівку, і Гнат зрозумів, що це захисна енергетична завіса.

— Дійти то дійшли, — сказав Бруно. — А увійти як? Крізь енергостіну не проникнути навіть у наших ПС.

— Ніккі! — гукнув Богданов. — Зв’язку все ще немає?

— Немає, — озвався пілот. — Поки не знято захист, його і не буде.

Гнат наблизився до космодромного поля — це був спресований до щільності бетону грунт — і раптом краєчком ока вловив якийсь рух на узліссі. Тієї ж миті він дав попереджувальний сигнал.

Те, що рятувальники сприйняли за горб метрів за сто від них ліворуч від космодрома, виявилося живим створінням. Створіння одним махом подолало відстань до людей і завмерло, нависаючи над ними чорною масою. У напівтемряві її важко було розгледіти, Гнат бачив у цій масі лише два якихось світлих косих трикутники.

— Не стріляти! — тихо, але з притиском сказав Богданов. — Не рухатися…

Люди, затамувавши подих, дивилися на потвору. Так минула хвилина, друга, п’ята.

Душі рятувальників млоїв неспокій, зринало бажання щось робити, бігати, кричати — тільки б не стояти на місці, не мовчати… Потім з’явилася байдужість до всього на світі, не хотілося ні думати, ні згадувати. Лягти б і заснути.

“Схоже, що горгони випромінюють якесь поле… — подумав Гнат. — Чому ж потвора не нападає?.. А досить їй поворушитись — і де б ми й були зі своїми “універсалами”… Що ж ця клята горгона замишляє?..”

— Психоіндукція, — прошепотів Лихолєтов. — Щось близьке до хвилі “омега сімсот тридцять”: відчуття сонливості, втоми.

— Ну, довго ще отак стояти? — нетерпеливився Томах. — Треба або тікати, або…