Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Він повторює те ж саме, що п’ять хвилин тому казала я сама. У животі в мене холодно й порожньо.

— Не здохну.

Він мовчить. Потім відводить ліхтарик.

— Що ж, дивися, сама схотіла…

І пропускає мене. Я піднімаюся далі.

До енергогодини залишається хвилин двадцять, не більше. При всьому бажанні мені вже не добігти назад, не підключитися вчасно. Вибір зроблено…

Сходи закінчуються. Я відчуваю вітер. Озираюся; темне місто лежить унизу. Ледь помітні обриси вулиць: десь світяться динамоліхтарі, десь мерехтять віддзеркалювачі. Біля підніжжя Зламаної Вежі — цілковита темрява. Над головою — абсолютно чорне небо.

Іззовні вежу оточує балкон, навряд чи він був тут до вибуху, скоріш за все його збудували вже згодом. Він ажурний, спаяний із арматурних прутів. Поруччя нема. Але й іншого шляху немає: я ступаю на балкон і йду вздовж стіни.

Праворуч — безодня. Ліворуч — стіна. Через кожен метр на ній закріплено такі собі широкі барабани із заліза й скла. Вперше таке бачу. Вікна? Прикраси? Які потужні лінзи…

Лише за кілька хвилин до мене доходить: адже це також ліхтарі! Старовинні прожектори! Скільки ж це енергії потрібно, щоб примусити світитися таку блямбу — хоча б одну! І скільки від неї має бути світла?! Так, власники клубу, чи хто там вони, полюбляють напустити туману. Де вони понабирали стільки викопного мотлоху? Без енергії прожектори мертві… Ще б кістяк динозавра на дах притягли!

Ці кляті прожектори дуже заважають іти. Кожен доводиться обходити обережно: не хочеться спіткнутися на слизькій арматурі, адже поручнів немає! Я зітхаю з полегкістю, коли шлях уздовж стіни закінчується, і нарешті входжу до клубу.

Клуб «Зірваний дах» дуже відповідає своїй назві. Наче зламані зуби, стирчать уламки стін — де-не-де на них прилаштовано ліхтарі. Немає рамки біля входу. Немає навіть охоронця. Заходь, хто хоче. Вірніше, хто наважиться.

Я заходжу.

Та тут повно народу!

Підлога по краях бетонна, в центрі дерев’яна. Коло, намальоване білою фарбою. За ним — залізна конструкція. Наче клітка. Щось дуже схоже я нещодавно бачила… Та звичайно! Така ж клітка з барабанами стоїть у крамниці Римуса!

Барабани лежать колом — велетенські, мені до пояса, і менші, із залізними деками. Ніколи таких не бачила. На кожному барабані намальовано коло і ще якісь символи. Намагаюся згадати, що б це означало.

Хтось мені розповідав, що коло означає Сонце?

Відступаю, даю пройти новоприбулим. Народу все більше. Усі розмовляють притишеними голосами.

Праворуч — барна стійка. Хтось неголосно перемовляється. Сміється. Подзенькує посудом. Потім у напівтемряві раптом стрибає блискавка — справжня, колінчаста, синя. На мить освітлює пляшки на стійці, підвішені догори дриґом келихи, похилені обличчя…

— Що тобі сьогодні змішати? — неголосно запитує хтось.