Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Мій рот вільний. Я можу дихати й горлати. Ні, не можу — вітер забиває подих…

А потім небачена сила вириває мене з рук незнайомця. Майже вириває, бо він чіпляється за мене, як матір за немовля. Ми вже не падаємо. Нас плавно тягне вбік — і вгору.

Ми летимо?

Я розплющую очі. Нічого не бачу. Очі так звикли до світла, що у темряві сліпі. Але ми точно піднімаємося вгору. Я чую над головою лопотіння тканини… чи це лопотіння крил?! Що зі мною сталося, хто мене тримає, куди несе?

— Обережно, — чую за спиною. — Я складаюся.

Клац!

Лопотіння крил уривається. Політ знову переходить у падіння. Я кричу, викидаючи вперед руки…

І недаремно. Бо піді мною раптом виявляється тверда підлога, а викрадач усією масою валиться на мене зверху.

Я бачу їхні обличчя тільки коли небо нарешті світлішає. Двох я знаю: це жилавий Алекс та його старший товариш, якого звуть Маврикій-Стах («Можеш називати мене просто Мавром», — каже він приязно). Третього я бачу вперше. Його звуть Ліфтером. Як мені, сміючись, пояснюють, він — головний в Оверґраунді.

Коли розвиднюється, вони піднімають мене в гніздо. Це на двохсотому поверсі, проте сходами здиратись не доводиться. Алекс застібає на мені збрую — складне переплетіння ремінців на поясі. На стегнах, на плечах.

— Не тисне?

— Трохи тисне…

— Звикнеш.

Вони примушують мене стати на край підвіконня (вікно вибите, звичайно, внизу навіть міста не видно — хмари). До спеціального карабіна прикріплюють трос. Другий кінець цього троса, пропущеного крізь систему блоків, виявляється, прикріплюють до противаги в ліфтовій шахті.

— Ти тільки не бійся, гаразд?

— А чого мені боятися?

Я не знаю, як з ними поводитися. Вони мене мало не вбили. Вони мене вихопили з-під носа в енергетичної поліції і, нічого не пояснюючи, знову притягли до себе у вежу. До речі, як? Невже на крилах? І вдають, ніби нічогісінько не сталося!

— Ногами перебирай, відштовхуйся від стіни. Гляди, щоб вітром не занесло. Вітер у цьому ділі — головна небезпека… То як, готова? Ліфтере! На рахунок три відпускай!

Раз. Два. Три. Ривок.

Трос тягне мене вгору так швидко, що миготять поверхи перед очима. Перебирай ногами? Нічого собі порада! Я ледве встигаю відштовхнутися від стіни, коли вона намагається наблизитися впритул. Вітром зносить ліворуч — перед обличчям раз у раз опиняється вікно замість стіни… Ось зачеплюся за віконниці, трос смикне вгору, голова відірветься!