Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Мене хапають за руку. Від людини пахне шкірою, залізом і потом. Я отетеріло кліпаю очима — це барабанщик!

Він вражений ще дужче за мене. У нього неймовірно широкі зіниці. Він дихає, як загнаний. Показує щось жестами, тягне за собою, кличе. До мене доходить: він глухонімий!

Нема часу дивуватися. Він тягне мене до краю майданчика. До урвища. Я бачу нарешті, що відбулося, і мені перехоплює подих.

Прожектори. Вони горять — усі. На повну силу. Яскравіше від сонця, коли ввечері на двадцять хвилин заливає променями міський пагорб. Якби справжнє Сонце повернулося з-за обрію і звалилося б на стійку перед барменами «Зірваного даху», це б не справило такого враження на відвідувачів клубу.

Вони в екстазі. Вони в шоці. Хтось сміється. Хтось мовчить. І майже всі дивляться на мене. Чому?

Барабанщик хапається за залізну штуку, схожу на величезне й іржаве велосипедне кермо. Озирається на мене. Хоче, щоб я зробила те ж саме? Цих штук багато, вони кріпляться на уламках стін і, здається, в якийсь спосіб з’єднані з прожекторами…

Він рухає кермом. Чотири прожектори на одному кріпленні повертаються то праворуч, то ліворуч. Ставши навколішки, заглядаючи вниз, я бачу, як стрибають у темряві промені. Як метушаться захоплені зненацька людські фігурки. Так, уявляю собі, що тепер там коїться!

Ми разом керуємо прожекторами. Люди з майданчика приходять нам на допомогу. На барабанах знову хтось грає, ритм наростає. Очі сльозяться від світла й від вітру, і ніхто не може дорікнути мені, що я плачу від щастя. Промені прожекторів підвладні ритмові, вони перехрещуються, збираються в коло, розбігаються по вулицях. Дивляться в чужі вікна. Комусь світять. Когось засліплюють…

— Стійте, де стоїте! Енергетичний контроль!

Дочекалися.

Чорні фігури повзуть по балкону з арматури, затуляючи прожектори своїми тілами. Від їхніх бронежилетів іде дим: прожектори нагрілися. Та контролерам начхати: з такою бронею можна спати у вогнищі.

Їх багато. Дуже багато. Барабанщик намагається засліпити їх прожектором, але на поліцейських поляризуючі окуляри: вони бачать у темряві, бачать і на яскравому світлі.

Мені не страшно. Мені весело. Чудова вийшла вечірка. Живцем я, зрозуміло, не дамся. Полечу вниз у вільному польоті, але й із собою прихоплю — скільки зможу. Нехай спробують мене взяти!

Біля входу до клубу — бійка. Пішли в діло пляшки, ланцюги, арматурні прути. У відповідь тріщать сині паралізуючі розряди. Росте гора нерухомих тіл. Прожектори все ще горять, але їхнє світло тьмяніє з кожною секундою. Пахне паленою ізоляцією. Хтось зривається з краю і летить униз, — не розібрати, поліцейський це чи хтось із наших.

Помри, змагаючись! Я озираюся в пошуках якоїсь зброї…

І тут мене хапають іззаду. Затискають рот рукою в рукавиці. Я навіть вдихнути не встигаю. Мене тягнуть до краю! Отже, не штраф і не в’язниця… Гади! Ось гак зі мною вирішили поквитатися!

Я відбиваюся, як можу. Марна справа. Той, що захопив мене, на мить зупиняється на краю стіни — на самому краю. Я не витримую, заплющую очі.

— Час? — здавлений хрипкий голос.

— Раз… два… пішов.

Він стрибає донизу, не випускаючи мене з рук. Сам стрибає!