Розділ «Друге наближення»

За димарем у кутку його рука намацала широченьку дошку, прибиту цвяхами так, аби закривати куточок собою. Сюди не додумалися б зазирнути навіть господарі будинку. Вони взагалі не залазили в цей куток. Для чого, коли димар працює справно, а там столітня пилюка і, мабуть, щурі. Дошку Баглай вибирав і прибивав сам. Зараз під руками не виявилося нічого, аби підважити її та витягнути цвяхи. Присівши і взявшись пальцями за найближчий до нього край, Баглай потягнув дошку на себе. З першої спроби нічого не вийшло, і тоді він смикнув її відчайдушно, раз, вдруге, втретє вона піддалася, Баглай поточився, завалився на спину, але — ура! — з дошкою в руках. Відкинувши її, мацнув рукою. Дерев’яна шкатулка, знайдена серед мотлоху в комірці Людчиної матері, картонна коробка з-під якогось взуття. У шкатулці, перетягнуті гумкою, лежали, складені в три акуратні пачечки, сімдесят п'ять тисяч доларів. Під ними — справжній паспорт зі справжньою фотокарткою Богдана Баглая на ім’я Юрія Сивоконя. Справжній Сивокінь за документами був старшим від Баглая на три роки, та сам Баглай ніколи не виглядав на свої, йому й без того завжди давали менше. У будь-якому разі інших документів тепер у нього не було. З коробки він витягнув малокаліберний пістолет Марголіна і коробочку патронів до нього. Неабияка зброя, та все ж таки краще, ніж нічого.

Переховати гроші сюди Баглай вирішив відразу після того, як стратив Микиту. Придурок не обдурив, у вказаному місці справді знайшовся пакетик із зеленими грішми. Спочатку Баглай тримав їх у хаті, але потім, за кілька днів до арешту, щось змусило його переховати гроші та паспорт сюди, на горище. Коли у двері постукав чужий, він юзнув на горище швидше інстинктивно, бажаючи триматися ближче до свого скарбу і зброї. А потім стріляти раптом розхотілося: з «марголіним» проти серйозної зброї не попреш, сховок дуже кортіло зберегти. Незаймані гроші на волі — завжди чудовий привід торгуватися. Тому він і вийшов на мента практично з голими руками.

Пачечки доларів вмістилися в кишенях штанів. Коробку з пістолетом Баглай запросто взяв під руку, резонно розсудивши, що таксиста абсолютно не зацікавить її вміст. Туди ж після коротких роздумів поклав паспорт. Дошку закинув у протилежний куток, швидко спустився, однією рукою поставив ляду на місце, поклавши коробку на підлогу, опустив драбину. Здається, впорався. Критично оглянув себе, обтрусився і поспіхом вийшов із хати.

Таксист чесно чекав на клієнта, заглибившись у газету. Вмостившись на заднє сидіння і поклавши поряд коробку, Баглай відкинувся на спинку.

— Жени!

— Усе знайшов?

— Під ліжком тримала, уяви?

— Це ще нічого, — дядько-таксист запустив мотор, розвернувся, виїхав на дорогу. — Куди?

— До базару, центрального, тільки не на головний вхід. Знаєш, там…

— Та знаю, знаю, — відмахнувся таксист. — Це ще, кажу, нічого. Ось у мого кума теща чоловіка свого спалила. Ну, після смерті, кремація, знаєш. А оцю от урну з прахом під ліжком тримала цілий рік. Ховати не хотіла, наче він у неї золотий. І що ти думаєш? Дах у неї потік — мама дорога!

— У всіх у них дах не слава Богу, — підтримав розмову Баглай і вкотре пошкодував, що не вміє водити машину. Пістолет-мілкашка справді несерйозна зброя, та отакого лоха-водилу налякати, а то й завалити за нєфіг. Краще завалити, сісти за кермо і гнати, прориватися звідси. Але захоплення машини в найближчі плани не входило.

До базару їхали мовчки, кожен думав про своє. Аби зрізати кут, таксист поїхав не через центр, і це добре: в Баглая з кожною хвилиною ставало дедалі більше підстав хвилюватися, що менти в центрі міста вже стоять на вухах. Навіть якщо вони не зазирають в кожну машину, водій неодмінно запідозрив би щось неладне і нарешті звернув увагу на таки підозрілого пасажира, нехай він і платить нормальні гроші. На свою голову звернув би, звичайно, та сьогодні з Баглая трупів вистачало.

Розплатившись і вийшовши з машини, Баглай тут же, при вході, купив на дріб'язок, що лишився, великий поліетиленовий пакет і поклав туди коробку. Тут же, недалеко від цього входу, працював платний нужник. Копійок йому якраз вистачило, вільна кабінка теж знайшлася. Баглай швидко переклав пачечки доларів у коробку, лишив собі три сотні окремо. Обмінник працював біля входу, що виходив на одну з центральних вулиць, від яких утікач твердо вирішив триматися якнайдалі. Але торгівці в рядах охоче брали долари, даючи здачу національною валютою. Перебирати одягом не було часу. Тож за двадцять хвилин Баглай зняв за прилавком уже досить брудний спортивний костюм, одягнув перші-ліпші джинси, що підходили за розміром, затягнув їх шкіряним паском, натягнув на худий тулуб першого-ліпшого светра, купив шкірянку, кепку, середніх розмірів спортивну сумку, куди поклав коробку. Від часу його втечі минуло трошки більше години, базар існував своїм спокійним життям, ніяких облав не передбачалося.

Сьогодні таки його день.

Приватні таксисти крутилися неподалік, вишукуючи клієнтів. Його знайомець на «Жигулях» уже кудись дриснув, та вдруге до одного й того самого підходити не хотілося. Не виглядало логічним наймати собі якусь іномарку. Вигляд у нього самого тепер явно босяцький, а босяк у якомусь там «Опелі» швидше приверне увагу. Тому Баглай вибрав для себе такі самі непоказні «Жигулі». Водій у потертій шкірянці поверх спортивного костюма виглядав трошки старшим за нього самого.

Домовилися з хлопцем дуже швидко. Для порядку Баглай поторгувався, але все ж таки за тридцять баксів приватник погодився відвезти клієнта до найближчого райцентру — Ромен. Із міста виїхали на диво спокійно. Несподівано Баглай уявив себе на місці ментів і зробив невеличке відкриття: вони не знають, не здогадуються, навіть думки, напевне, не припускають, що в нього при собі є гроші. Причому — серйозна сума. Так, вони можуть припустити, — і припустять! — що йому допомогли підготувати цю втечу. Вони таки можуть будувати будь-які припущення, окрім одного: Богдан Баглай купив новий одяг на базарі і спокійно, без сторонньої допомоги, вибрався з міста на таксі.

Коли проїздили пост ДАІ, втікач напружився, навіть розстебнув змійку на сумці, яку тримав на колінах, і зробив вигляд, ніби щось шукає. Тільки-но даїшник спробує їх зупинити, не важливо, задля якої потреби, він вихопить пістолета, тицьне водилі в голову і накаже газувати. Отоді справді доведеться відходити лісами, мов справжній партизан. Нічого не сталося: даїшники оточили якогось «бімера», кремезний бритоголовий водій махав руками, ніби виправдовувався. Один даїшник таки подивився в їхній бік, хлопець-таксист усміхнувся, помахав йому рукою, той відмахнувся жезлом, і «Жигулі» виїхали за межі Слобожанська.

Богдан Баглай був вільний.

Коли приїхали на місце, він попросив висадити його в центрі, розрахувався, дочекався, поки таксі зникне з очей, закинув сумку на плече і попрямував у бік головної пошти. Йому потрібен був міжміський переговорний пункт. Годинник на стіні показував двадцять по четвертій, вільна кабінка для нього знайшлася. Потрібний телефон Баглай вивчив напам'ять, і тепер потрібно лише одне: аби опер Глод сидів зараз удома. З’ясовуючи на прохання Баглая домашній телефон опера, Гужва заодно дізнався — той подав рапорт про звільнення і, здається, навіть звільнився. Хоча якийсь час рапорту не давали ходу. Такий розклад влаштовував Баглая і зовсім не перешкоджав його планам.

Навпаки.