Розділ «Друге наближення»

Перш ніж Едуард Васильович Гужва встиг про щось подумати, Богдан Баглай підніс пістолет. Він знав, куди треба стріляти, аби не вбити людину. Зараз мертвим адвокат йому не потрібен.

Інакше мозаїки не складеш. Картинка неповною буде.

Гужва звалився на брудну підлогу. Баглай, намагаючись не замаститися в кров, обмацав його кишені, витяг гаманець, перевірив уміст. Не так уже й багато лаве носять із собою дорогі адвокати. Та нічого. Поки що йому вистачить.

Пістолет не вміщався в кишеню штанів і не тримався за поясом спортивок, тому Баглай з жалем лишив його тут, на місці. Не вистачало після всього попастися через те, що на землю випаде ствол у найменш слушний момент. Вікна квартири виходили у тихий двір, і в цьому йому справді пощастило. Аби вікна виходили на вулицю, постріли почули б уже давно. Заховавши до кишені адвокатів гаманець, Богдан Баглай вийшов, не озираючись, на балкон, не довго думаючи, перекинув ноги через бильця, повис на руках, потім стрибнув на м’яку землю з третього поверху.

Аби цього бідолаху Білокрила вбили десь в іншому місці, сьогодні Богданові б точно не пощастило.

Його просто могли застрелити під час спроби втечі. Або почути постріли й підтягнути «кавалерію».

Прослизнувши дворами до шосе, Баглай роззирнувся, помітив жовті шашечки на даху приватного таксі, спокійно, намагаючись не демонструвати забрудненої спереду спортивки, підійшов, нічого не кажучи, вмостився на заднє сидіння, і, перш ніж літній водій повернувся і почав щось говорити, назвав адресу й ціну. Щоб зовсім уникнути всіляких розмов, швидко, аж занадто швидко витягнув гаманець, висмикнув звідти кілька купюр і простягнув таксистові. Гроші перекочували з рук у руки. Машина рушила.

15

Ще вранці Баглай зважив усі свої шанси на успіх. Він не вважав себе аж надто дурним, аби не припустити — все замислене може піти шкереберть буквально через дрібницю. І тепер, у машині, нарешті усвідомивши, що перша частина плану йому, попри все, вдалася, він не поспішав привітати себе з перемогою. Намовити скнару-адвоката проникнути в квартиру і покласти під ванну пістолет — лише чверть справи. Він, між іншим, міг не спокуситися тими тисячами, але Баглай не без підстав уважав, що розкусив цього жука в окулярах із золотою оправою. Раз ствол лежав там, де він його знайшов, значить, Гужва вийшов на контакт із Голдовим Дімоном, назвав йому умовні слова, Голдовий Дімон отримав від адвоката чотириста баксів і адресу, запросто впорався із простеньким замком, поклав ТТ, за який заплатив Гужва, під ванну, знову закрив усе, як було, і не сушив особливо голови, кому й для чого це потрібно. За великим рахунком Голдовий Дімон навіть не знав, чиє прохання виконує. Йому заплатили чотири сотні за ствол і досить просту роботу. Більше його в цьому житті нічого не колихало. Можливо, до нього дійдуть чутки про те, що саме сталося на хаті, куди він заносив «тотошку», але він точно не побіжить до ментів, аби розказати про свою до цього причетність.

Постріляти той народ — лише півсправи. Кінець кінцем, постріляти Баглай ніколи не відмовлявся. А тут — така нагода і такі люди. Їх просто гріх не постріляти. Головне для нього тепер — вискочити з міста. Баглай був свідомий того, що трупи в квартирі вже виявили. Звісно, будень, люди теоретично на роботах, але ж не може звичайнісінький слідчий експеримент тривати аж так довго. Нехай, нехай півгодини фори в нього є, та не можна вважати всіх телепнями. Цілком можливо, в цей самий час оголошено загальноміську тривогу з неодмінним перекриттям усіх виїздів із Слобожанська. Але він так само усвідомлював — у такому вигляді, як зараз, ще й без грошей, зброї та документів його швидше затримають на виїзді. Робити ноги звідси треба ще сьогодні, тут він для себе вирішив остаточно й безповоротно. Туди, куди він прямує зараз, менти кинуться в першу чергу. Особливо близьких знайомих тут, у місті, в нього не водилося. Ночувати в бомжатниках, кущах чи лісосмузі? Ще чого, так точно знайдуть. Ні, рвати кігті, інші варіанти навіть не припускаються. За великим рахунком, у місті йому відсидітися немає де. І потім, треба скористатися ще однією послугою, яку зробив для нього адвокат. Поки він тут, у межах міста, він може собі лише зашкодити, набравши номер телефону, знайдений для нього Гужвою. Ясно, це простіше, аніж організовувати підкладання зброї в потрібне місце.

Таксі зупинилося біля Людчиного будинку. Баглай поки що не прийняв жодного оптимального для себе рішення, але прекрасно розумів: навіть серед білого дня тут, на околиці, він витратить на пошуки машини дуже багато дорогоцінного часу. Не сідати ж йому в маршрутку! У принципі, хід нестандартний, та краще не ризикувати.

— Командире, ще стільки заробиш, як почекаєш тут хвилин десять, — Баглай уже прикинув — грошей з гаманці Гужви на дорогу назад вистачить упритул, сам гаман доведеться скидати. Реально сюди можна доїхати за вдвічі меншу суму, дорога назад теж не коштує таких грошей. Але ситуація вимагала гарантій швидкості, які могли дати лише гроші. — Теща, сука, забула папірці вдома, до неї на базарі причепилися якісь маромої. Я з неї, скотини, ці бабки по любе вирахую.

— Тещі — вони такі, — охоче погодився таксист, хоча свою тещу він, мабуть, уже поховав. — Он моя — сімдесят, блядь, шість років, а ще собі на лікарства требує. — Ні, не поховав, але дуже хоче. Сам того не чекаючи, Баглай обрав правильну тактику для розмови. — Може, ну її?

— Закопаю, — пообіцяв Баглай. — Так добазарилися?

— І скільки тебе чекати?

— Кудись вона ті дурні папірці запхала, хрін його… Приблизно знаю, ну, від сили хвилин десять. Немає мене десять хвилин — їжджай собі, образ не буде.

— Давай, — знизав плечима таксист, витягнув з бардачка номер газети «Факти», розгорнув на кермі.

Хвіртку на висячий замок тут не замикали, а от на двері веранди його почепити могли. О цій порі й Людка, і її матір мусили бути кожна по своїх справах: донька — наливати мужикам пиво в пивниці тут неподалік, мати — продавати шкарпетки на тому ж таки базарі. І якщо хоч хтось із них виявиться вдома, нічого трагічного не станеться. Принаймні відразу його не здадуть. А може так статися, взагалі не видадуть. Та навіть тих нечисленних людей, яким він довіряв, зустріти саме в ці хвилини не хотілося.

Вочевидь, сьогодні був його день. Веранду не замкнули, вдома нікого не було — він поторсав вхідні двері й лишився задоволений. Не навісили замок навіть на ляду, що вела на горище. І в цьому була своя логіка: наскільки пригадував Баглай, восени цибуля з городу перетягалася саме на горище, туди ж затягували квасолю. Драбина лежала біля стіни, на своєму звичному місці. Підняти її, притулити до побіленої стіни і шаснути нагору зайняло менше хвилини часу.

Так і є. Підлога вкрита брезентом, на ньому розкладені тверденькі цибулини, далі під самою стріхою шурхотіли під руками квасолеві стручки. Після тюремних запахів ці сільські і якісь домашні пахощі видалися йому райськими. Відразу захотілося просто тут, серед цибулі з квасолею, скрутитися калачиком і спати, спати, спати, та й хрін його дери — нехай приходять сюди менти, хоч той самий опер на прізвище Глод, стягують його донизу, роблять, що хочуть, — заради того, аби кілька годин поспати тут, у затишку, подалі від тюремної параші, варто було розпочинати всі ці качелі. Та Баглай прогнав подалі провокаційні думки і порачкував у дальній кут, за бовдур, де сидів півтора року тому, звідки його змусив вийти настирний опер.