Розділ «Друге наближення»

— Ми всі в «Хіміку».

— Тоді поїхали. Встигнемо. Борька почекає зайвих кілька хвилин, він у всьому, що з Баглаєм пов’язано, свій інтерес бачить.

— Поїхали — то й поїхали. Значить, Максиме, отак само ми будемо на камеру говорити. Не проти?

— Та хай собі. Поговоримо.

Справді, тепер Глод навіть дивувався, чому ще з ранку налаштував себе проти цієї зустрічі. Колір волосся журналістки Олени його вже не дратував. Загалом після спілкування з нею Максимів настрій чомусь поліпшився. Пояснити різку зміну він не міг, тому й вирішив: шукати пояснення власному гарному неказенному настрою — справа невдячна.

7

Під кінець дня Олена призналася сама собі — хочеться цього вечора скласти компанію Ігореві Корнієнку й напитися з ним. Тим більше, що їй не так багато треба, до алкоголю вона взагалі ставилася байдуже, могла пригубити коньяку, випити кілька бокалів червоного вина, чінзано або мартіні. Горілку куштувала лише раз, у часи спільного проживання під одним дахом із подружкою, її другом і всією їхньою веселою компанією. Після трьох невеличких чарочок на ранок їй було зле, і Олена викреслила горілку зі списку напоїв, придатних для власного організму.

Вона ніколи не вважала себе надто вразливою чи надто гидливою. Проти натуралізму в кіно та книжок відповідної тематики вона ніколи нічого не мала, хоча й з особливим захватом літературне та екранне насильство не сприймала. Відрізану голову, виколоте око чи інше подібне жахіття вона розглядала як звичайний художній прийом, необхідний авторові того чи того мистецького витвору для вираження та втілення якихось своїх ідей. Тепер уперше в житті перегорнула том справжньої кримінальної справи, а потім переглянула, хоч і фрагментарно, в пришвидшеному режимі, сім відеокасет, де зафіксовані місця скоєння злочину й відтворення обставин злочину на місцях за участю Богдана Баглая. Ніхто інший, здається, слідство не цікавив, бо на всіх слідчих експериментах Баглай виступав мало не головною дійовою особою.

Власне, так воно й було. Ось тільки Олена не знала, хочеться їй цього чи ні. Бо те, що вона читала, в жодному разі не нагадувало їй вигадки белетристів, а побачене й почуте зовсім не схоже на художній фільм, автори якого демонстрували все безмежжя своєї фантазії та творчої уяви. І Олена ще не зовсім визначилася, готова вона зануритися в усе це гибле болото чи все ж таки ще не пізно переграти.

Але погляд… Вірніше, погляди, які періодично кидав на неї похмільний Корнієнко під час перегляду касет у невеличкому, спеціально обладнаному досить примітивною, але цілком задовільною апаратурою кабінеті в приміщенні суду. Режисер стежив за її реакцією і, вона переконана, тихо розважався. Вона не хапалася за голову, не охала чи ахала, не коментувала побачене фразами «жах» чи «кошмар». Просто вона не зовсім розуміла, як саме мусить реагувати на побачене і далі використовувати його. Олену бентежило і навіть лякало не стільки побачене, скільки нерозуміння його. Всі відчуття відбивалися на її обличчі, не проходили повз увагу Корнієнка, і він відверто тішився з її розгубленості. Звичайно, адже доведеться тепер повністю потрапляти в залежність до нього, більш підготованого та професійного чоловіка, фахова підготовка якого переважує всі його людські вади.

— Зверни увагу, класний шматочок, жирняк! — так він коментував кожну нову «страшилку», і Олена розуміла: коли абстрагуватися від усього, що зафіксувала свого часу любительська відеокамера в руках експерта, Корнієнко має рацію. Заради такого «жирняка» люди дивляться кримінальні програми. Це не імітація реальності, це стовідсотковий реал. Правда, як вона є, без косметики. Та поки що вона не відзначила в себе потрібної професійної підготовки — бо їй було від усього цього страшно.

Харламов: — Хто наказав Мельнику наїхати на лежачого Шульмана колесом машини?

Баглай: — Не знаю. Я тоді залишив їх і відійшов за дерева. Мені захотілося в туалет. Коли я почув, що запрацював двигун машини, то швидко повернувся назад, бо зрозумів — без мене починається щось погане.

Харламов: — Значить, Баглай, до того моменту нічого поганого не відбувалося?

Баглай: — Само собою. Я тримав ситуацію під контролем. Лисака і Шульмана я вбивати не збирався. Ми хотіли їх лише налякати, аби вони повернули борг. Я вже не раз наголошував на цьому.

— У мене суттєве зауваження, пане слідчий (камера посунулася праворуч, у кадрі з’явився сивуватий чоловік в елегантному костюмі та окулярах, Олена вже знала — це Едуард Гужва, адвокат Баглая), — мій клієнт від самого початку заявив, що не мав наміру вбивати потерпілих. Ми погодилися: він визнає свою участь у викраденні людей. Підозрюваний не дає своїм діям оцінку, в даний момент ми з'ясовуємо, як події відбувалися насправді, без коментарів з вашого боку. Вони відволікають мого клієнта, він може збитися і дати неправильні свідчення. Доведеться знову їхати в Миколаїв, а це, погодьтеся, витрата часу.

Харламов: — Не будемо заважати підозрюваному, пане адвокат. Згоден з вами. (Слідчий не приховував іронії, Олена взагалі дивувалася, чому в цей момент не призупинили зйомку, мабуть, адвокат навмисне вліз зі своїм зауваженням несподівано, аби його зафіксували на плівку). Підозрюваний, покажіть, як саме стояла машина і як лежав Шульман.

Баглай: — Так і стояла. Шульман лежав під машиною, з лівого боку, під лівим переднім колесом, обличчям донизу.

Харламов: — Зараз на вказане вами місце покладуть ляльку, що імітує людину. Вкажіть, як саме лежав Шульман. Підійдіть ближче. Пойняті, вас теж прошу, будь ласка.

Баглай: — Ось так і лежав.