Розділ «Друге наближення»

6

— Знайомтеся, це ось людина, про яку ви запитували. Калита і молода дівчина в щільно облягаючих джинсах, футболці, що акуратно обтягувала апетитні груди, з фарбованим під іржавий колір волоссям до плечей стояли у дворі управління біля сірого «Опеля» зі здоровенною літерою «S» на лівому борту. Фарбована посміхнулася йому, хоча посмішка здавалася запрограмованою.

— Олена.

— Максим.

Вигляд у нього був порівняно зі столичною кралею буденний: старенькі джинси, так само не нові, хоча й добротні кросівки, і нашвидкуруч прасована синя джинсова сорочка з короткими рукавами.

— Дякую, що прийшли. Справді, спасибі, бо без вас повний завал, — Олена подарувала йому ще одну чарівну посмішку. — Ну, Степане, то куди нам…

— Максим у нас у відпустці, ви знаєте, тому навряд чи почуватиметься зараз затишно на робочому місці. Я лишаю вас на нього, Лєно, ви розбирайтеся, домовляйтеся, я в себе або на мобільному. За касетами все одно треба до судді, до нього вас Харламов заведе, а він вас чекає на другу.

— Дві вільних години чистими, — підрахувала Олена, — о'кей. То ми кудись давайте підемо чи поїдемо, чи як вам зручно, Максиме?

Калита, махнувши дівчині рукою, що означало: «Не прощаємося», залишив її в компанії Глода.

— То як нам зручніше? — повторила Олена, і її посмішка чомусь позбавила Глода рішучості, з якою він щойно проходив через управлінські ворота.

— Зручніше, аби ми перейшли на «ти», — Глод хотів сказати щось справді інше, та всі заготовки випередила саме ця фраза.

— Чудово. Вибач, що висмикнула з відпустки, але тут така справа…

— Знаю я про ваші справи, — вийшло трошки грубувато, і Максим невідомо чому знітився. Він справді не був готовий до подібної зустрічі й саме такого повороту розмови. — Я конче вам потрібний?

— Ти у нас запланований як одна з головних дійових осіб. Власне, потрібно невеличке інтерв’ю з опером, який безпосередньо брав участь у розшуку Баглая. А тут узагалі супер — людина не просто входила до оперативної групи, а сама, власними силами затримала особливо небезпечного злочинця.

— Може, не треба так офіційно… І взагалі, я ніколи інтерв’ю не давав, тим більше — телебаченню, і взагалі — на такому рівні. Нехай вам Калита все розповість, вони краще знають. Слава Богу, тоді, коли накрили всю групу, так старалися, так розказували — як у них язики не повідпадали. Баглай тут у нас на периферії шуму на всю Україну наробив, було про що говорити.

— А ти особисто можеш про щось згадати? Розумієш, Максиме, начальство начальством, а нам для нормальної програми потрібна жива людина.

— Нічого собі! А вони всі мертві хіба?

— Ти не так зрозумів, — Олена вже відчувала брак аргументів, вона не знала, як пояснити цьому міліціонерові з очима, геть позбавленими будь-якої зацікавленості, чому саме його розповідь повинна стати одним із основних фрагментів їхньої програми. — Живі не у, так би мовити, фізичному розумінні… Хтось неказенний, ось.

— Ти думаєш, я такий, який треба? Той самий, неказенний… Неказенний, гм…

Слово сподобалося Глодові відразу. Олена не готувала його заздалегідь, воно щойно зродилося в голові, прийшло, наче осяяння, зринуло, як соломинка для потопаючого. Вона й подумати не могла, що Максим давно шукав для себе визначальний термін: яким саме йому не хотілося б бути, чого не сказала й не пояснила йому Наталка, йдучи з їхнього спільного дому, квартири, з його життя. Ось вона, відповідь. Злетіла з нафарбованих дорогою стійкою помадою пухкеньких вуст київської гості.