Розділ «Друге наближення»

— От вони нас і бояться, я так відчуваю.

— Добре, працюйте там, не розслабляйтеся особливо. Буду дзвонити, тримайся.

— Цьом, — сказала Олена трубці, з якої чулися короткі гудки, вимкнула мобільник, сумно подивилася на трубку, коротко замахнулася з виразним наміром розгатити її об стіну, але потім стрималась і акуратно поклала на тумбочку.

Зсередини її вже не перший день гризло відчуття, що вона займається не своєю справою. Розмова зі справжніми ментами зайвий раз переконала в цьому, а Роман щойно, сам того не розуміючи, остаточно підтвердив ці побоювання. Звичайно, вона… нехай так… любить Романа Малиновського, він справді бажає їй… можливо… добра та професійного зростання. Справді, вчорашня симпатична… як не крути… лялечка з «Кухонного базару» виглядатиме незвично в новому, кардинально протилежному амплуа. Може, колись Олена й буде готова до цього, але не зараз, тільки не тепер…

«З такими думками, подруго, нормально роботу не зробиш», — сказавши це собі подумки, вона піднялася, стала навпроти дзеркала й промовила фразу вже вголос, звертаючись до власного відображення. Адже піддавшись таким настроям, вона нічим не буде кращою за режисера Ігоря Корнієнка, поведінка якого поки що цілком підпорядкована бажанню спокійно, подалі від роботи й дому, де творчий працівник вимушено дотримувався «сухого» закону, випити й подумати про власну геніальність та наявність ідеального мистецького смаку.

Наче на підтвердження відомої приказки, щойно Олена подумала про Корнієнка, як буквально за кілька хвилин у двері її номера постукали, і почувся підозріло бадьорий голос:

— Тук-тук, сово, відчиняй — ведмідь прийшов!

Відчиняти не хотілося, але не відчинити — поставити себе в двозначне становище. Чоловіки, певне, вже випили, тому стукати до неї будуть довго й наполегливо. Тому Олена мужньо повернула ключа і впустила водія та режисера. Глянувши на годинник, дуже здивувалася — він показував лише половину сьомої вечора. Для серпня цей час вважався дитячим, але, побачивши підпилого водія, вона згадала його бажання випити строго до восьмої години, бо якщо він хильне після восьмої вечора, на ранок йому буде важко крутити «бублика». Тому він кревно зацікавлений, щоб група чимшвидше закінчила роботу. Подібного режиму дотримувалися всі водії телекомпанії. Олена підозрювала, що на інших каналах те саме, взагалі — не лише на телебаченні.

— Тут, я бачу, не лише ведмежа, а й поросятко.

— Ти, подруго, нам не рада? — очі Корнієнка виклично блищали, не віщуючи нічого приємного, а водій, котрий півдня мовчав, бо спільних тем для розмови з Оленою в них не було, тепер тримався гоголем, навіть випнув груди, обтягнуті дешевою, багато разів праною футболкою.

— Я всім рада. Сідайте, де бачите.

— Сядемо тільки за вироком суду! — продекламував водій.

— Гаразд, тоді присідайте.

— Скільки разів? — не вгавав той.

— Ти, Петю, нічого не розумієш, — режисер примостився на краєчку її ліжка. — У нас закон такий: ми — одна команда.

— Кам-ман-да мол-ладасті наш-шей, — спробував проспівати не зовсім тверезим голосом водій Петя, але замість того повторив: — Кам-манда, кам-манда, — при цьому наголос робив на останньому складі.

— У вас — це в кого? — Олена намагалася триматися якомога толерантніше.

— В усіх. Отут, — режисер жестом обвів кімнату.

— У цьому номері?

— У відрядженні взагалі. Ми — команда, тримаємося разом, нам, може, завтра на одну амбразуру кидатися, а вечеряємо кожен окремо.