Розділ «Друге наближення»

— Я не те хотіла… Не так… — обличчя Олени запашіло. — Просто ви говорите, а я для себе вже план складаю. На чому зупинитися, що опустити. Це мала на увазі…

— Гаразд, до останнього епізоду переходимо, — майор повторив процедуру викидання «бичка», тільки цього разу влучив у кошик із першої спроби. — На чому він нарешті погорів. Черниченко, до речі, попереджав: історія слизька, є свої нюанси. Розумієте, Баглай надибав собі стабільного баригу, скупника крадених комп’ютерів та іншої оргтехніки. Але ось у чому штука: назвати покійного Руслана Микитенка, по суті — останню жертву Богдана Баглая злочинцем, людиною, яка свідомо скуповувала за півціни крадене й потім реалізувала через свою фірму, ми не маємо права. Його не судили, це не доведено, в суді не звучало, хоча адвокати чомусь наполягали. У нього вдова, родина… Але вам же доведеться пояснювати, яким чином крадене з’явилось у Микитенка і взагалі — причину його вбивства. Тут подумати треба.

— Кажіть уже правду, там придумається щось, — підбадьорливо посміхнулася Олена.

— Словом, забрали Баглай із командою комп’ютери на фірмі «Драко» і традиційно завезли їх Микитенкові. А той через певні причини, про які ми ніколи не дізнаємося, не заплатив їм гроші, хоча техніка лежала у нього на складі, навіть потроху реалізовувалася. Один із спільників Баглая, такий собі Рожнов, казав мені: «В Дані тоді планка остаточно впала. Збісився й вирішив показати Микиті, як воно — щурячити в товаришів». Убити його Баглай вирішив у присутності всієї своєї команди. Помста чистої води, про гроші він чомусь забув. Хоча при Микитенкові в останній день його життя була певна сума, те це вже ролі не грає. Баглай дзвонить баризі на мобільний і повідомляє: є нова партія, віддаю не просто дешево, а дуже дешево. Микитенко зривається, їде на зустріч. Його привозять у приватний будинок на околиці. Троє «баглаївців», коли можна так їх іменувати, винаймали цей будинок у хазяїна. Заводять Микитенка в льох, там кидаються всі гуртом, починають бити. Далі за наказом Баглая його роздягають до трусів. У кутку вже готова для нього яма. Жертва починає проситися, навіть щось там обіцяє за своє життя, але Баглай невблаганний. Микитенкові дають випити, потім зв’язують руки ззаду шматком колючого, — Калита наголосив на останньому слові, Олена мимоволі аж здригнулася, — дроту. Далі Баглай питає, як би приречений хотів померти — безболісно чи навпаки. За словами «баглаївців», той почав плакати, нічого відповісти не міг. Тоді Баглай вирішив подарувати йому легку смерть і вколов шприцом у вену повітря.

— Бр-р-р, — Олену пересмикнуло. — А для чого?

— Хтось йому сказав — від цього швидко помирають. Але йому збрехали: Микитенко від уколу не помер. Тоді Баглай вирішив — не дає нечесному баризі доля легкої смерті, й почав душити за горло колючим дротом. Крику, кажуть, було…

— Господи! — Олену знову пересмикнуло. — Ви так спокійно про це говорите!

— Не з таким стикався. Ви також звикайте. Бо це тільки в правильних книжках пишуть фрази на зразок «він ніяк не міг звикнути до видовища смерті, що супроводжувала його нелегку роботу». Хоча рецептів подібного звикання в мене немає, Лєно. А Богдан Баглай переповідав нам свій останній подвиг дуже спокійно, навіть розіграв невеличку виставу в особах. Але зашморг із колючого дроту — то ще не все. Далі Баглай бив жертву молотком по руках, ламаючи кисті, а потім по потилиці. Нарешті вирішив — досить із нього, і звелів закопати. Коли подільники засипали тіло землею, один із них, такий собі Скляренко, закричав: «Він ворушиться!» Баглай узяв ломика й кілька разів стукнув ним по тому місцю, де, за словами Скляренка, ворушилася земля. Експертиза дала висновок: Руслан Микитенко помер саме від цих ударів — гострий кінець лому роздробив йому шийні хребці.

— Ви хочете сказати, ні дротом, ні молотком…

— Людина — істота дуже живуча. Такою її створив Господь, тим самим прирікши на додаткові страждання. Навіть із чужої лихої волі померти безболісно не завжди вдається. Укол не вбив, зашморг, навіть з колючого дроту, не задушив, молоток не розбив голову до смерті. Ось, власне, і все. Ну як, уже вимальовується якась загальна картинка?

— Справді, хіба що загальна. Треба подумати, проаналізувати. Вибачте, — Олена провела кінчиком язика по губах, — можна у вас водички попросити? Щось пересохло в горлі.

— Сподіваюся, не від моїх історій? — Калита роззирнувся, пошкріб потилицю, і жест цей видався Олені дуже дитячим, безпосереднім, не характерним для суворого заступника начальника УБОЗ із розшуку. — Гм, хіба тепла, в чайнику. Я можу з крану принести, нічого, вона в нас нормальна, хлопці п’ють…

— Тоді краще знову закип'ятіть її і зробіть іще кави. Якщо я цим не надто вас потурбую.

— Та ради Бога, всі б так турбували! — майор заметушився, хлюпнув на денце її чашки з уцілілим вушком трошки води, сполоснув, вихлюпнув використану воду за вікно, увімкнув чайник. — Кілька хвилин — і буде вам кава. Вас цікавить ще щось?

— Сам процес. Як вийшли на банду, як затримали.

— Тоді треба починати здалеку. Бо саме тут, Лено, починаються ті самі нюанси, про які ми попереджали. Розумієте, ви мені особисто глибоко симпатичні…

— Вибачте, що перебиваю, але коли розмова починається з подібної фрази, це означає необхідність підсолодити гірку пілюлю. Вгадала?

Закипів і автоматично вимкнувся чайник. Калита зосереджено зробив гості ще одну чашку кави, сам не пив, для чогось почекав, поки Олена зробить перший ковток.

— Як вам сказати. Не знаю, наскільки для вас ці наші особисті внутрішні проблеми вважаються пілюлями… Словом, ви — людина стороння, і не ображайтеся, — майор навіть застережливо підніс руку. — Не треба ображатися, справді, ви не винні, що жодним чином не причетні до системи МВС. Підполковник Стогній, відомий вам тележурналіст, то інша справа. У нас до нього специфічне ставлення, але він вважається своїм, скажемо так. Тому йому не треба нічого пояснювати, ні про що попереджати, ні в чому переконувати. Він просто знає: це казати можна, а цього казати не варто. Що виходить у нас із вами?

— Що ж таке виходить? — в тон йому повторила Олена.