Розділ «Перше наближення»

— Давай, тільки бігом. Веди, — рішуче налаштований чимшвидше спекатися остогидлого вже Вови Глод легенько штовхнув його в спину. Манько побіг підтюпцем, Макс ступав за ним по грязюці великими кроками. Коли вони наблизилися до будинку, Глод справді побачив вхід у підвальчик і непрезентабельний напис над дверима: «Кафе-бар. 8.00–22.00». Більше інформації не потрібно. Коротко і ясно. Вова, з усього видно, належав до завсідників цього непримітного пивного закладу. Поставивши ногу на першу сходинку, що вела донизу, він на мить завмер, потім знову повернувся до Макса.

— Мужик, я правда не дійду.

— Вірю, вірю, кажу ж тобі — роби своє діло.

— Я не про те… Про те так само, але… Труби горять, ти пойняв мене?

— Видно. Можеш навіть не рекламувати, що ви вчора пили.

— Сам розумієш… Усі ми люди… Не дійду я, соточку б того…

«Мені б теж», — подумав Глод, але швидко прогнав від себе провокаційні думки, суворо гримнув на Вову:

— Ще чого! Ти мені тверезий потрібен.

— Так я ж нетверезий! — чітко, без жодних затинань видав Манько, і опер мусив з ним погодитися. — З мене, мужик, толку нема ні грама. Я сотку потягну — і тоді буду человєк. Такого тобі про жінку та її трахалів розкажу — рука затерпне протокол писати! Так лікуємося? Давай разом, ну?

Від перспективи похмелитися Вова став балакучішим, говорив переконливо, але якби Глод був у кращому стані, Манько ніколи б не зміг умовити його піти на поступку. У цю хвилину Максові хотілося одного: доставити цього ідіота в управу, пред’явити Калиті красеня Вову, аби він сам з ним вошкався, а самому нарешті піти і з почуттям виконаного обов’язку випити пляшку світлого пива. Тепер, у присутності Вови, капітанові міліції не хотілося виявляти слабкість.

— Іди, пий, тільки махом. І не дай Бог затримаєшся довше, ніж дві хвилини!

— Е, начальник, а посцяти?

— Кажу ж тобі — дві хвилини. Хвилина на малу потребу, хвилина, — він сам усміхнувся із власного каламбуру, — на велику похмільну. Час пішов, давай.

— Може, ти зі мною?

Перспектива заходити в задушливий підвальчик, де точно тусується вся довколишня алкашня, Глода не привабила. Краще постояти на свіжому повітрі.

— Чого мені за тобою ходити? Не стій, сам же час тягнеш.

— Тоді гривню дай.

Від несподіваного нахабства Глод не стримався і гикнув.

— Що тобі дати?

— Бабки вдома, — не змигнувши, пояснив Вова. — Тут сто грамів — гривня, і шматочок огірочка десять копійок. Солоний огірок, видно, домашній. Десять копійок у мене ще є, — він поліз у кишеню куртки і разом із лушпайками соняшникового насіння витягнув два п'ятаки.