Розділ «Перше наближення»

Глод узяв із підвіконня пачку цигарок, жадібно прикурив, затягнувся, закашлявся, кашель лише посилив головний біль. Та Максим не здавався — зробив добренну затяжку та, ігноруючи керамічну попільничку у формі міліцейського кашкета, перевернутого догори — подарунок дружини на День міліції, знайомий скульптор ліпив на замовлення — струсив попіл просто за вікно. Дивлячись на кружляння сніжинок, він докурив цигарку до фільтра, пульнув у кватирку бичок і запалив газ під чайником.

Крізь причинені двері до нього долинув звук телефонного дзвінка. Бігти до телефону не хотілося, бо Глод усім своїм похмільним нутром відчував — точно по його душу, а ще ж немає восьмої ранку, невже той, хто оце дзвонить, не розуміє — вчора ховали Серьогу… Дзвінок стих, а через хвилину на кухню зайшла заспана Наталка, кутаючись у махровий халат, і подала чоловікові трубку радіотелефону. Тримаючи її в одній руці, Максим другою відкрутив кран, узяв з полички чашку, набрав води, жадібно випив і лише після того, коли відчув, що може нормально говорити, відповів у трубку:

— Слухаю.

— Прокинувся вже? — голос Калити на тому кінці дроту звучав аж надто по-діловому як для суботнього ранку.

— Ні.

— Прокидайся, Максе, прокидайся. Я все розумію, сам учора трошки того… Але тут справа серйозна, приходь до тями і вперед.

— Куди це — «вперед»?

— Бориско Харламов, слідак наш дорогоцінний, учора під вечір таки витягнув рибку. Вірніше, не так: рибка сама на гачок попросилася.

— Слухай, мені тут тільки байок Крилова не вистачало. Гачки, рибки, ти можеш просто говорити? Думати зараз не хочеться, Їй-Богу…

— Думати особливо не треба, все вже за тебе придумали. Рожнов на допит учора попросився, сам слідчого покликав, у двері стукав так, наче його опускати в камері збиралися.

— Звідки ти знаєш, може, і збиралися.

— Ми їх у нормальні хати позакривали, нам тепер дратувати спільників Баглая ні до чого, хай цінують ставлення. Тож заявив він Борискові ось що: де живе Даня, ніхто з них справді не знає. Вони постійно здають йому всю зброю до наступного «діла», потім він знову роздає стволи кожному, і після того, як усе закінчується, знову забирає…

— І що тут цінного? — чайник закипів, Глод вимкнув газ, Наталка відсторонила чоловіка від плити й заходилася заварювати чай.

— Не перебивай, звичка в тебе дурна є. А ще Ріг признався слідчому — в Баглая баба десь тут живе, він начебто у неї кантується або, що імовірніше, до неї навідується. Думаю, там і зброю тримає. Навряд чи Баглай такий дурний, щоб ховати арсенал там, де ночує. Принаймні це зачіпка. Людмилою її звати, Людкою.

— Здорово. Прізвища, звичайно, немає?

— Чому, є. Але Ріг його не знає.

— Скільки в Слобожанську Людмил?

— Ну, при бажанні підходящих за віком знайти можна, та сам же знаєш, як у нас усіх із часом. Виник цей Баглай на нашу голову, тепер нас уже від учорашнього ранку активно мають з усіх боків — шукайте, активізуйтеся, ну, сам розумієш.

— Я тут до чого? Ти всім нашим уже про Людку розповів?

— Це я тобі так навмисне здалеку почав, аби ти сам усе зрозумів і потім про дурниці не запитував. У цієї Людмили, нібито коханки Баглая, є чоловік від першого шлюбу. Він за неї років на десять старший — перше кохання, ну, як воно буває. Словом, пожили вони разом, може, років зо два і розлучилися. Тільки він колишній дружині спокою не дає, ось Баглай і нацькував на нього своїх відморозків. Сам, як каже Ріг, не захотів об таке мазатися. Сходили вони до нього додому, натовкли писок і забули. Тепер Рожнов про цей випадок згадав і виявив добровільне бажання зайвий раз допомогти слідству. Але це — все. Більше ані він, ані хтось інший нічого не скажуть, поки ми Баглая не зловимо.