Розділ «РОЗРИВ»

Прокіп, узутий і зодягнений, лежав на ліжку. Його морозило. М’язи на ребрах часом здригалися. Чиясь хижа рука здавила серце й уперто не відпускала.

Коли тверезо зважити, то в нього не було жодного права ремствувати на Гелену за те, що вона прийняла запрошення Президента. А хто б, власне, міг відмовитись від такого запрошення? Це по-перше. По-друге, які у Прокопа права на дівчину? Ну, поцілувалися, то й що? Вони іще не встигли розібратися у своїх почуттях і навіть ніколи про це не розмовляли. Що дружили — це правда. їм було затишно у спільному товаристві, цікаво розмовляти, несподівано міняючи теми, і навіть роздумувати вголос. Але все це ні до чого їх обох не зобов’язувало.

Та зараз Прокіп не міг мислити тверезо. Остання фраза Сільвії, кинута нею навздогін, переконала його, що то не вигадка — Гелена справді зараз гостювала у Президента. Якби ж Прокіп ніколи не чув про оргії у його палаці, про гарем Президента і його не вельми шляхетні розваги, він би міг сприйняти цю звістку спокійніше. Але йому вже виповнилося двадцять п’ять років, він мав життєвий досвід, отож в інтересі Президента до Гелени не побачив платонізму.

Хіба рідко талановиті люди бувають циніками? Особливо тоді, коли володіють необмеженою владою.

Докоряв собі, що надміру захопився наукою і через те проґавив Гелену. Треба було раніше освідчитися в коханні, зв’язати її бодай словом. Та на його розум упала така маса нових знань, стільки нечуваного, невідомого, що все це поглинуло його з головою. Прокопові здавалося, що Гелена це розуміє і навіть шанує. Може, й справді так — вона виросла в сім’ї вченого. Але ж дівоче почуття проростає на іншому ґрунті — воно далеке від гаїіо…

Невідомо, скільки пролежав Прокіп у гірких роздумах і терзаннях. Здорові натури в стресових ситуаціях часом непомітно для себе впадають у глибокий сон — нервова система вимагає бодай короткого перепочинку. Так, мабуть, сталося й з Прокопом. Його повернув до тями приглушений стукіт у двері. Протерши кулаками очі, хлопець гукнув:

— Прошу, заходьте!

І в ту ж мить підхопився з постелі — без різких рухів, звичайно, як це взагалі властиво космічним колоністам, що з дитинства здобувають уміння співрозміряти рухи.

— Даруйте, Прокопе, — почав за звичкою вибачатися Лі Чунь. — Я, мабуть, зловживаю вашим товариством. Ви, здається, відпочивали. Заморочив я вам голову. Колись розкажу, як мені дісталися рукописи Мирона Гриви. Цікава історія. А зараз… — 3 такою ж непослідовністю, як і завжди, Лі Чунь перейшов на «ти»: — Тебе дуже хоче бачити пан Мірек. На мій погляд, він чимось занепокоєний.

— Пан Мірек? То мені йти з вами? — остаточно прочумавшись, запитав Прокіп.

— Ні. У нього розмова конфіденційна. Він хоче зайти до вас. Можна?..

— Хіба про це треба питати?

За хвилину пан Мірек задоволено оглядав помешкання Прокопа. Підлога вкрита синтетичним килимом, що нагадував осінню лісову травицю. В кутку стояв фотель, біля письмового столу — робоче крісло. На стіні полиці з книгами — їх небагато, бо обсерваторна бібліотека поруч. Та найпильніше вдивлявся пан Мірек у добре знайомий пейзаж, написаний Геленою позаминулого року. Вдивлявся так, ніби фарби могли розказати, як далеко зайшли відносини між Прокопом і Геленою. Те, що вона подарувала Прокопові цю картину, неприємно вкололо Лятошинського: адже він казав дочці, що пейзаж йому подобається, — могла б повісити у його кабінеті.

— У вас гарно, — сказав Мірек і подумав: «Дідька лисого він би тут опинився без мене». Іншим разом пан Мірек відтрутив би геть цю недобру думку, бо шанував талант Прокопа, але зараз навмисне зафіксував її в собі.

Тим часом Прокіп, дивлячись на Лятошинського, намагався зрозуміти, що саме його сюди привело. Ледь роздвоєне підборіддя, прямий ніс, біляве волосся над високим лобом — все це поєднувалося в портретну композицію, яка дозволяла вбачати в образі віце-президента доброту, розум, але ж не відвагу чи вольові риси. Ось і зараз пан Мірек не знав, як йому розпочати розмову.

— Якщо вам бракує книг, беріть із моєї бібліотеки, — сказав він хіба що для того, щоб не мовчати.

— Тут бібліотека хороша, — відповів Прокіп, розуміючи, що це тільки підступи до розмови.

Нарешті Лятошинський наблизився до теми, яка його привела в помешкання молодого астронома. Він почав скаржитися на самотність — таку страшну самотність, якої звичайні люди, що проживають відміряний природою вік, не знають і знати не можуть. Із трьох століть він мав лише зо два десятиліття затишного життя, коли жив у парі з матір’ю Гелени. Вона померла рано, залишивши Гелену маленькою. Він був для доньки батьком і матір’ю водночас.

— Знаєте, Прокопе… Нам, академікам, заздрять. Я кажу про спецліжко… — Лятошинський хвилювався, і, мабуть, через те йому було важко знаходити потрібні слова, — Та якби ви знали, скільки в мене було терзань. Я мав право на безсмертя, а дружина… Тепер та ж сама ситуація з дочкою… Ви цього, мабуть, не уявляєте.