Розділ «В КАТАКОМБАХ»

Прокіп відчував себе на вершині високої хвилі. За якихось півроку він пройшов шлях від непримітного мешканця тісних, надміру залюднених, катакомб до механіка ферми, а відтак до асистента академіка Лі Чуня. І ось нарешті йому відкрилася Галактична Монада, що вдихнула у нього таке бачення світу, яке властиве лише її втаємниченим обранцям. Він поки що уникав розмови з Лі Чунем — спершу належало в собі самому добре вимісити знання, отримані так незвичайно.

Прокіп розумів, що година спілкування з Галактичною Монадою важила більше, ніж усе його попереднє життя. Вдруге вступити в контакт із Всеосяжною Особою, яку Лі Чунь інколи називав Пантократором, інколи Тоталітом, може, й не доведеться. Тоталіт кинув у його душу мікроскопічне зернятко, його належало пророщувати десятиліттями — бо то зернятко Світової Мудрості.

Все пережите перед обличчям Всесвіту змусило його по-новому глянути і на його відносини з Геленою. Прокопові здавалося, що досі це була просто дружба. Він не знав, що для Гелени це вже щось інше. Дівчина намагалася нічим не виявити своєї закоханості, а в Прокопа бракувало життєвого досвіду, щоб зрозуміти її почуття за ознаками, яких закохані не здатні сховати.

Наступного дня Гелена, затинаючись, переказала йому розмову з батьком про ту загадку, з якою вона зустрілася на поверхні астероїда. Там, у башті, їй ліпше було б не починати про це розмову з Прокопом. Батько дуже засмутився, коли вона почала розпитувати про таємницю зникнення тіл, викинутих у відкритий космос. Він поклав руку їй на плече й після тривалої мовчанки сказав:

— Я не хочу, щоб це походило від мене. За цим усім, доню, ховається так багато незбагненного й небезпечного… Прокіп згодом сам про все дізнається.

— Як він дізнається? І що ти маєш на увазі?

— Давай припинимо цю розмову.

Гелена вперше подумала, що її тато не належить до відважних людей. Це було неприємно, тому її думка лише ледь-ледь торкнулася цієї теми, щоб ніколи більше до неї не повертатись. Гелена любила батька таким, яким він був. Прокопа вона повідомила, що тато не дозволив розказувати… Але вона так і не могла назвати того, про що не можна було розказувати, — й ледве не розплакалась. Дівчина так заборсалась у таємницях і недомовленостях, що виглядала в чомусь дуже винною, може, трохи кумедною. Розчервонілася, втупила очі в носки своїх черевичків, мовби чогось очікуючи. Це дуже їй личило.

І тут сама природа підказала Прокопові, що йому в цю мить належало зробити. Він засміявся й поцілував дівчину. Сталося це в обсерваторній бібліотеці, де Гелена встигла навести зразковий лад. Серед книжок, комп’ютерів і фотелів вони стояли, припавши одне до одного, дуже далекі від здогаду, що поміж ними є третій. Цим третім був Степан Макаров, який кожного разу вмикав відеопанораму, як тільки Гелена виходила з дому. Камерою нагляду була обладнана також обсерваторна бібліотека.

Те, що вони зараз відчували, було для них новим і незнайомим. Сп’янілі від поцілунків, вони не могли вимовити й слова, за них розмовляли їхні серця. І лише згодом, трохи отямившись, але все ще не відриваючи голови від його грудей, Гелена прошепотіла:

— Ти не ображаєшся?

— Ображаюсь, — сміючись, відповів Прокіп.

Вона його жартома поплескала дитячою долонькою по щоці:

— Ну й ображайся. Я тепер тебе не боюсь.

— А раніше боялася?

— Себе боялася.

— Як це?..

Замість відповіді вона його поцілувала тим тривалим поцілунком, який нагадує двом молодим особам протилежної статі, що існує щось значно більше й відповідальніше, ніж поцілунки. Гелена сама злякалася свого вчинку, відштовхнулася від Прокопа й чомусь відразу ж зробилася поважною, занепокоєною.

— Що сталося, Гелено?