Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

Коли шестеро молодих жашківських міліціонерів винесли з моргу на ношах тіло брата Юлії в труні та поклали в спеціально обладнаний для доставки покійників на кладовище бусик, Сахновський іще не переживав жодних емоцій. З Русланом ніхто не прощався — віко посадили на чотири цвяхи ще в морзі, один із копачів лише озброївся молотком і хвацько, зі знанням справи, загнав їх по шляпку. Потім для певності загатив іще два цвяхи.

Та коли четверо копачів на цвинтарі мовчки опустили гріб у землю, й один із них, так само мовчки, простягнув лікареві лопату, аби той кинув за традицією першу грудку землі, Антон зловив себе на думці: зараз відбувається щось на зразок утилізації чужого минулого. І він особисто причетний до цього.

Грудка глухо вдарилася об кришку труни.

Хоча Сахновський не вперше когось ховав, тут він не знав, як треба себе поводити далі. Але раптом сталося щось іще неймовірніше, ніж те, що вже відбувалося з лікарем: мов хто дав відмашку, до цвинтаря одна по одній під’їхали чотири машини. З однієї, службової, виліз підполковник Костюк із дуже скромним, та все ж таки — букетом квітів. За ним сунув начальник карного розшуку Петриківський. Джип Крамаря теж ні з чиїм не сплутаєш — Ігор, без квітів, діловито підійшов до могили, кивнув Антону, коротко потиснув руки міліціонерам, причому — не лише начальству, а й шістьом сержантам.

— Ніхто не знав, ховатимуть чи ні, — пояснив він свою присутність. — Потім кажуть: повезли. Ну, думаю, дай гляну. Знав же я його…

— Та й ми знали, — коротко відповів Петриківський.

А Костюк, видно, в останній момент засоромившись свого букетика, не знаючи, куди його подіти, просто жбурнув дві квіточки в могилу.

— Отак, — промовив Крамар.

Підходили ще люди. Переважно чоловіки, хоча один був із жінкою, ймовірно — з дружиною. Більше ніхто квітів не приніс, та й зійшлося на загал не так багато. Проте кожен, хто приїхав, мовчки постояв біля краю могили, дивлячись, як могильники дружно засипають її землею, привіталися одне з одним, і всі кивнули Антонові, хоча нікого з більшості новоприбулих він не знав.

— Однокласники, — почувся в нього за спиною голос Костюка.

— Чиї? Його? — запитав, не обертаючись, Антон.

— Її. Юльчині. Слухай, Сахновський, — він перейшов на «ти», — як там буде — не ясно, але ти вже тут давай, розпоряджайся далі, раз узявся.

— В смислі?

— Може, народ таки дійсно хоче по чарці випити? Василівна все в силі лишила, там замовлено… На двадцятеро осіб.

— Звідки знаєш? — Антон теж вирішив відкинути церемонії — на кладовищі вони зайві.

— Сама сказала. Ти поїхав — мені з лікарні дзвонять. Прокинулася, хоче говорити. Тебе, до речі, згадувала. Ну, я все їй той… сказав… Дякує, значить…

— Знаєш, куди треба йти? Бо я — ні.

— Знаю. Ти з машиною?

— Тут, ремонтується ще. Я своїм ходом, першою ж маршруткою з Києва… Як вона подзвонила…

— Тоді пішли з нами, в мою машину.