Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

— Навряд чи така ініціатива сподобається твоєму приятелю Костюку.

— Ну, мені якось фіолетово, що йому сподобається.

— Чого ти домагаєшся?

— Я вже, здається, пояснювала: мені треба це знати.

— Гаразд, ось ти дізналася, що, назвавшись Васею Петренком, він зґвалтував та убив чиюсь доньку. Після чого родичі жертви планомірно розшукували твого, царство йому небесне, братця. Він покараний і похований. Ти збираєшся тягти месників до суду?

Юлія помовчала.

— Домовмося так: тебе це не стосується.

— Тоді давай ще про одне домовимося: я встану і піду. Бо себе в твоїх розкладах я, вибач, не бачу.

Знову запала мовчанка.

— Гаразд, — промовила за деякий час Юлія. — Можливо, я повторюся. Ще більш можливо, що ти нічого не зрозумієш. Бо я сама ще не зовсім… Слухай, ти мусиш утямити — адже ти чомусь вирішив взяти на себе клопоти з похорону! — вона навіть трохи пожвавилася. — Ну, ти ж чомусь вирішив брати в цьому участь!

— Бо покійник повинен лежати в могилі, — просто відповів Антон. — Я дуже хотів покінчити з цією історією. Якщо при цьому виявився корисним тобі — завжди прошу! Я, між іншим, так і не збагнув до кінця, для чого ти мене покликала… тоді, тієї ночі…

— Ніхто інший мені не допоможе, — Юлії не хотілося втішати самолюбство Сахновського фразою про порив, який несподівано охопив її тієї страшної ночі. В цій ситуації головне — аби вона могла пояснити кожен свій учинок собі.

— Нехай так, — погодився Антон. — Закрили цю тему: ти покликала — я кинув усе і примчав.

— До речі, хіба це не співпадає з твоїм бажанням покинути все взагалі? Маю на увазі — в Києві. Хтось, здається, обмовлявся про перспективу почати нове життя…

Антонові не хотілося визнавати вголос правоту цієї жінки. У ставленні до якої він, до всього іншого, ще не визначився остаточно. Юлія подобалася йому — та між ними стояв її мертвий брат, завдяки якому вони дивним чином познайомилися. Та він, сам того не бажаючи, запитав:

— Якщо ти виконаєш свою програму-мінімум і дізнаєшся про найгірший учинок у біографії Руслана, ти заспокоїшся? Він дасть тобі спокій?

Юлія несподівано посміхнулася.

— За це і люблю чоловіків.

— За що?

— Ви здебільшого можете двома реченнями раціонально підсумувати наші жіночі емоції. Так, я справді хочу, аби він дав мені спокій. Для цього треба хоча б частково виконати те, що я задумала і почала. Тепер, коли це з’ясовано, скажи — допоможеш?