Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

— Так Юлія сказала.

— Ну-у, якщо вже Юлія так сказала…

Про те, що являла собою Жанна Чорна, начальник міліції не вважав за потрібне розказати Сахновському. Та тільки-но почув про темного привида за вікном, на якого не гавкав пес, відразу зробив потрібні висновки. Які, втім, зовсім йому не потрібні. Бо тепер було схоже, що Жанна Чорна крутилася довкола будинку Гараніної досить давно, навіть намагалася вже один раз проникнути туди. Чи просто постояла за вікном у садку, а Юля бачила її — і не повідомила. Хоча Костюк, як і Петриківський, чудово розуміли, чому Юлія Василівна не поспішала розповідати міліції цю страшну історію.

— Звідки ви це знаєте, Сахновський?

— Юлія сама розповіла.

— Для чого вам воно?

— Про наші ділові стосунки ви вже в курсі…

— Ага, ділові — далі нема куди. Місто на вуха поставили, люди досі згадують ваші екстремальні перегони. А вам тільки дивом ребра не поламали, ділові ви люди…

— Хай це лишиться моєю особистою трагедією. Претензій до міліції я не маю, — криво посміхнувся Антон.

— Я дуже вдячний вам, пане Сахновський. За те, що ви не маєте претензій до міліції після того, як вас побили люди Крамаря, а потім Крамар вирішив не саджати вас за напад на себе.

— Може, я договорю до кінця?

Костюк махнув рукою.

— Так ось, — продовжив Антон, — коли я приїхав сюди і лишився ночувати в тітчиному будинку, в підвалі якого, як на ранок з’ясувалося, вже понад тиждень лежав мертвий та зв’язаний Руслан Гаранін, вночі до мене під вікно теж приходила темна постать. Однакове видіння двом дорослим людям примаритися не могло.

Начальник міліції пошкріб нігтями підборіддя.

— Ви хочете сказати, що Жанна Чорна намагалася вбити і вас?

— Ніхто не намагався мене вбити. Більше я примари не бачив, мені від наступного ранку чужих родинних скелетів вистачало і досі вистачає. Але невже треба мати спеціальну освіту, аби зіставити ці дві історії?

— З чим зіставити, пане Сахновський?

— Привид… вірніше, оця жінка… ну, Чорна… Вона має… мала якийсь стосунок до того, що сталося з Русланом Гараніним.

— Руслан Гаранін, як ви вже, напевне, знаєте, був за життя типом, за яким ніхто не заплаче після смерті. Між іншим, на сьогодні, на другу годину, Юлія Василівна призначила його похорон. Тіло їй збиралися видати, могилу викопали, труна зроблена, навіть якийсь там обід замовлений… Для кого, не знаю… Для копачів, для священика… Що тепер із цим усім робити, поняття не маю… Але Бог уже з ним: її молодший брат насправді не вартий жодної уваги. Ми ж із вами вже знаємо — Русик хотів інсценувати власне викрадення. Не домовився з Ігорем Крамарем — напевне, знайшов когось іншого. Потім ця компанія шукає зручне місце для своєї дислокації, і тут вибір випадково падає на будинок вашої покійної тітки. Його невпинно здає сусідка і найкраща подруга покійної. Дзвінок Гараніній міг бути частиною плану, частиною гри. Хто вам сказав, що в кінці цієї гри Юлія Василівна не повинна була знайти свого брата зв’язаним десь у підвалі? Ось тільки Русланчик давно ходив по краю, серце просто не витримало. Подільники злякалися, накивали п’ятами. Ось чому, пане Сахновський, більше дзвінків до Юлії не було.

— Логічно. Ви під таким соусом збираєтеся закрити справу?