Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

Щоправда, начальник карного розшуку Олександр Гнатович Петриківський і начальник міліції Микола Миколайович Костюк уже опівдні мали максимум інформації про те, що сталося, і про невідому жінку, яку — хочете чи не хочете — вбила, захищаючись, Юлія Гараніна. Але від цього історія яснішою не стала. Навпаки: лише підтвердилася почута колись Костюком істина про «багато знань — багато печалей».[3]

За свою практику Петриківський міг згадати багато злочинів, які розкривалися так швидко. І все було б добре, якби ранком не налетів із Києва той лікар, Сахновський, і знову не скаламутив воду зовсім, на перший погляд, невинним повідомленням. Від чого ясна картина відразу вкрилася густим туманом, і Петриківському лишалося тільки розвести руками.

Як же добре все починалося! Якщо, звісно, можна вважати добрим початком жіночий труп, знайдений в будинку відомої в околиці підприємиці Юлії Гараніної.

Але всюди міліція бачила сліди боротьби, що означало: Юлія Василівна, кличучи на допомогу, не збрехала і не намагалася свідомо ввести когось в оману. До неї в будинок справді вдерлася невідома особа, вона мала явний намір убити її, а в результаті запеклої боротьби загинула сама, вдало та вчасно для своєї жертви вдарившись головою об гострий край могутнього канделябра, який пробив цю голову, завдавши злочинниці рану, несумісну з життям.

Експертиза пізніше підтвердила — невідома померла миттєво.

Собака Гараніної, кавказький вівчар Барон, який кілька разів обгавкував особисто підполковника Костюка, коли виникала потреба відвідати Юлію Василівну вдома, нерухомо лежав у садку під деревом. Поруч у траві валявся акуратно вирізаний звідкись шматок скла з закривавленими краями: чорна жінка, не вагаючись, перерізала собаці горло. Та для цього треба було, аби пес підпустив незнайомку до себе, що було практично неможливо і нереально: крім хазяйки Барон нікого не визнавав, і навіть сама Юля не завжди могла вмовити собаку подружитися з черговим гостем чи хоча б не гавкати на нього. Або напасниця боролася з собакою і поборола її, або якимось чином приручила, що, повторив начальник міліції в розмові з Петриківським, видається зовсім нереальним.

Слова Костюка підтвердила ще одна знахідка — акуратно вирізана дірка у віконному склі. Зловмисниця проникла в будинок, порізавши скло спеціальним склорізом із діамантовим наконечником. Річ досить цінна, нею користуються професійні крадії — склоріз валявся на кухонній підлозі. Вирізавши шматок скла, злочинниця повернулася до собаки, знешкодила чотириногого друга людини цією зброєю, після чого знову повернулася до кухонного вікна, просунула руку в отвір, знайшла ручку, відчинила вікно і залізла в будинок.

Вона не змогла би проробити всіх цих маніпуляцій, аби їй заважав Барон. Пес мусив як мінімум гавкати, розбудивши хазяйку. Цього не сталося — собака з невідомої причини не втручався в дії непроханої гості.

Ба більше — зловмисниці не заважала сигналізація. Вмикалася і вимикалася вона зсередини будинку. Та напасниця зробила оригінальніше — перерізала електричні дроти з вулиці садовими ножицями. Ножиці теж валялися там, де вона їх залишила. Хоча, як цинічно припустив Петриківській, злочинниця могла скористатися ними як знаряддям убивства. А так пішла робити свою чорну справу з голими руками.

Проте факт наочний: ця жінка знала, що будинок під сигналізацією, знала про собаку — і зуміла легко вирішити обидві проблеми. Отже, готувалася, а значить — мала до Юлії Гараніної щось особисте.

Хоча навряд чи вони взагалі були знайомі.

На вигляд напасниці було років сорок, але з висновками Петриківський у таких випадках радив не поспішати. Довге плаття, покроєне і пошите так, аби вільно теліпалося на тілі, під ним — несвіжа білизна. Недоглянута брудна порепана шкіра на руках та обличчі, кілька виразок на тілі, пізніше визначені як лишаї, давно неліковані зуби. Власне, колись їх усе ж таки лікували, експерти знайшли кілька пломб. А ще — дві металеві коронки, на них іще кажуть «фікси». Саме так — фікси. В поєднанні з розмальованою в кількох місцях шкірою битий сищик безпомильно визначив — ця жінка сиділа в тюрмі, як мінімум один раз судима, значить, відбитки пальців досить швидко дадуть результат.

Ліве плече мертвої зловмисниці прикрашала квітка маку — один із символів гріха й пороку. Ще цю символіку використовують опійні наркомани, і згодом розтин підтвердив: покійниця вживала наркотики, довго, системно і, що характерно, останній раз не так уже й давно. Правда, «продукт» досить сумнівної якості — так звана «ширка», ацетилований екстракт макової соломки, причому дуже сильно розбодяжена. Ну, а місце нижче пупка прикрашав метелик із розправленими крилами, один із символів свободи. Чи потягу до неї — такі малюнки наколюють собі здебільшого невиправні зечки. Зуби цілком міг лікувати тюремний стоматолог.

Значить, погодився Петриківський із висновком своїх оперативників, Юлія Гараніна мала нещастя зіткнутися з затятою рецидивісткою, до того ж — наркоманкою, готовою на крайні заходи задля досягнення своєї мети. А мета видавалася цілком зрозумілою: злочинниця пробралася в багатий будинок з метою пограбування, і коли хазяйка прокинулася та побачила її, вирішила не тікати, а битися на смерть. Наркотики притупили відчуття страху.

Коли особу загиблої встановили, що виявилося досить просто і забрало щонайбільше дві години, все для Петриківського з Костюком остаточно стало на свої місця, а загальна картина вималювалася до найменших подробиць.

Звали її Жанна Чорна.

Таким чином, зовнішній вигляд відповідав прізвищу. Біографія при всьому своєму багатстві досить типова і стандартна для людей такого ґатунку. Народилася тридцять два роки тому у Фастові, у родині алкоголіків. Батько, як водиться, залишив родину рано, мама перебивалася то прибиральницею, то різноробочою, донька рано почала красти. Мала Жанна особливу прикмету, котра вирізняла її серед інших злодійок: вона від народження була глухонімою — ще одна причина, чому її цуралися однолітки та недолюблювала рідна мати. Насправді ненька Жанни навряд чи когось по-справжньому любила, і ці якості передалися самій Жанні повною мірою.

Коли її, п’ятирічну, віддали нарешті в спецінтернат для дітей з вадами слуху, дівчинка дуже скоро стала грозою інших вихованців, головним болем для персоналу та… найкращим другом тварин. Глухоніма Жанна Чорна, скривджена людьми й природою вже в день народження, володіла феноменальним талантом, вочевидь, компенсованим природою за всі її вади. Дівчинка, поза сумнівом, мала певний гіпнотичний дар, який могла за бажання застосувати й до людей, та натомість охоче випробовувала його на собаках і котах. Найлютіші пси, особливо бродячі, при зустрічі з нею з незрозумілих причин ставали шовковими, починали лащитися до Жанни, ладні були виконувати всі мовчазні накази повелительки, котра так само, як і чотириногі, не володіла мовою людей. Та варто було комусь сторонньому наблизитися до дівчинки і тварини в цей час, тварина починала виявляти агресію навіть удвічі більшу, ніж зазвичай. Собаки шкірили зуби, коти вигинали спини та шипіли.

Кілька разів феномен Жанни Чорної намагалися дослідити вчені, що приїздили не лише з українських, а й із російських міст. Нею певний час цікавилися журналісти — сенсація все ж таки. Але феноменальна дівчинка ставилася вороже до всіх людей, практично не роблячи винятків. Потім, підрісши, взагалі почала частіше тікати з інтернату, тож поступово інтерес до некерованої глухонімої гіпнотизерки зник. Петриківський не втримався — набрав номер колеги з Фастова, який готував довідку про Жанну, запитав дещо, і відповідь підтвердила його власні висновки: з Чорною неможливо було знайти спільну мову в звичному розумінні цього слова, проте її досить легко можна було приручити. Варто пожаліти, як будь-яку неприкаяну тварину, і все — Жанна могла стати вірною і відданою, навіть перегризти за свого володаря горло.

Таким чином, Жанну Чорну за охоти можна було пожаліти, а потому легко використовувати її руйнівний потенціал у будь-яких інтересах та з будь-якою метою.