Розділ «У череві дракона Роман»

Ну, словом, оговталась потроху. Звісно, вона мене аж ніяк не чекала. Запросила до хати, посадила на ослоні, а сама зникла — справа жіноча, причепуритися треба. Чую — стиха розмовляє з кимось, голос мужицький, басовитий. Мабуть, я помилився, вгадуючи її життя за зовнішнім виглядом. Мені вельми прикро стало: ну, думаю, принесла тебе лиха година. А я вже й подарунки приготував: хустку квітчасту, черевички гарненькі, навіть парфуми столичні — я ж через Москву їхав.

За півгодини покликала:

— Заходь, Якове. Тут усі свої.

У сусідній кімнаті лежав у постелі давно не голений чоловік. Не старий, але обличчя худе, очі безживні.

— Невже не впізнав? — якось ніби винувато запитав чоловік. — А я тебе впізнав одразу. Хоч ти й змінився… Ну, Маріє, приймай гостя. За вісім років уперше… Та ти вже парубок. Як там наша ненька Україна? Ще більшовики не всіх уморили?..

Впіймавши докірливий погляд Марії, спохмурнів.

— Мені можна, сестро. Все можна. З мене вже взяти нічого.

Нарешті я впізнав: то був Іван, улюблений брат Марійки, — той самий, що врятував їй життя під вагонами.

Незабаром я дізнався, що Івана зо два роки тому привалило деревом — на все життя лишився калікою: ушкоджено хребет, віднялися ноги. Прокопа, старшого брата, погнали далі в тайгу, бо тут уже товарний ліс вирубали.

Прокопові досі таланило брати відпустку на сінокіс — без корови тут не прожити. А її, годувальницю, місяців сім доводиться в хліві тримати — зими тут довгі й осоружні, мов життя невільницьке.

Городина, хоч і не всяка, вистигає — картопля, капуста, цибуля, морква. Огірка й помідора не побачиш, а згадки про такі ласощі, як кавун чи яблуко, уже і в пам’яті не лишилося. З хлібом вельми сутужно. Влітку плотогони повертаються на лісорозробки — в них можна борошна купити. Власне, це не купівля, а обмін — на сало й вершкове масло. Кабанця вдається вигодувати: картоплі доволі. Землю тут ніхто не міряє. Але скільки ж їй, горопашній, доводиться спину горбити, аби прогодувати себе й брата!

Із сусідів лишилася тільки баба Явдоха, їй уже дев’ятий десяток у віконце шкребеться — така ж немічна, як і брат Іван. Хто ж її догляне й нагодує, як не Марія? Гірко у безлюдді жити — вона ж саме в розквіті! — але мусить забути про своє жіноче. Така доля їй випала.

Я не здогадався хоч невелике люстерко привезти — мої подарунки приміряла біля конопатого уламка. Отой уламок дзеркала — все, що лишилося Марії від батьківського спадку. Лишилося від коней вороних і возів кованих, від хати на помості й сусідів веселих. Від усього, чим багата й щедра земля українська. А як подумати: хіба ж Вишняки були куркулями? Ніколи наймитів не тримали — все робили руками власними.

Випили, закусили. Іван лежав недалеко від столу — і я поволі звик не думати про його каліцтво. Він не цурався чарки, навіть спробував заспівати. Але співу не вийшло.

Нарешті сталося те, про що я мріяв роками: ми йдемо удвох — розумієш, удвох! — високим, скелястим берегом примхливої уральської річки. Уперше в житті удвох з Марією. А довкола ні душі — тільки птахи, трави та дерева. Ночі тут майже немає: одна година сутінків — і знову розвидняється.

Марія у квітчастій хустці така гарна, що й не сказати. Ти, Андрію, не бачив її в дозрілості дівочій.

Не можна сказати, що я не ревнував її до минулого. Але ж розумом відганяв оте прикре почуття — вона ж таки любила Крикуненка. Та й хто я для неї, щоб ревнувати? Друг дитинства, не більше.

Прожив я тоді у Вишняків близько місяця. Допомагав Марії в господарстві. А тут саме Прокіп на сінокіс прибув. Нагромадили ми того літа стільки сіна, що й двох корів прогодувати можна. Та що ближче до початку інститутських занять, то важче на душі. Розумію, що пора їхати, а не можу. Нарешті зважився, сказав. А Марія ніби цього ждала. Та, власне, чом їй було не ждати? В таку безлюдну далечінь без поважного наміру ніхто не заб’ється.

Моє освідчення було недорікувате й незграбне. Я взагалі не відзначався сміливістю у поводженні з дівчатами. Марія лише лукаво всміхнулася, споглядаючи мої зусилля. Взяла мою руку, припала до неї щокою.

— Спасибі, Якове. Ти навіть не уявляєш, яка я тобі вдячна. Але… Їхати тобі треба. Ти ж бачиш, яке в мене життя. Змінити його не можна. То невже ти гадаєш, що я дозволю тобі… Ні, Якове. Якщо зможеш, приїзди наступного літа. Я чекатиму. Тоді й поговоримо.