Розділ «У череві дракона Роман»

— Дурненький. Нічого ти не тямиш.

Наказала нам повертатись додому. Яків хитався, мов загіпнотизований. А наступного ранку побачили її в куфайці й чоботях — мабуть, так вона зодягалася, коли возила колоди до Чусової. Думкою була вже далеко. Говорила про братів так, наче була не меншою сестрою, а матір’ю.

— Пора хату глицею обмостити, щоб не піддувало. Хіба ж вони без мене зроблять?..

Ночами вже було зимно. Як вона збиралася їхати? Але Марійка спритно вскочила в тамбур пасажирського вагона, наче володіла квитком першого класу.

— Не журіться! Жизнь наша все одно пропаща.

Якось силувано хихотнула — мені в цю мить вона не сподобалась. Була схожа на безпритульних дівчат, що сотнями тинялися по вокзалах та поїздах. Але то була коротка мить — одразу ж стала сама собою.

Поїзд рушив, а ми з Яковом іще довго стояли на колії, махаючи вологими кашкетами.

Кому махали — чи не власному дитинству?..

III. Три смерті

Мабуть, ніщо так не єднає людей, як спільні спомини про дитинство. Навіть брати — тільки тоді брати, коли є в них відчуття спільного витоку. Якщо зважити на обставини, за яких відбувалися наші мандри в далеке дитинство — тюрму в тюрмі, ненависне клацання вічка в залізних дверях, схожий на глину хліб та фекальний сморід із умивальника, — тоді стане ясно, що три довгі місяці в ПКТ не могли не зробити нас братами.

— Гидке відчуття — бути експонатом для спостережень, — роздратовано мовив Яків, коли вже, мабуть, усоте впродовж дня клацнуло вічко й з’явилося в ньому казенне око наглядача. — Відчуваєш себе рибою в акваріумі. Або ще гірше: твариною в зоопарку.

— Не звертай уваги. Принижені не ми — принижує себе той, хто підглядає. Якщо ж вони цього не відчувають, їх можна не жаліти.

— Ну, гаразд. Мене вони мають право вважати ворогом. Але ти… Що ж ти ворожого вчинив? Всього лишень дозволив собі їх покритикувати. Але це ж твоє конституційне право! Виходить, вони зневажають власну конституцію. Отже… Отже, вони все ще не держава.

— Тобто?

— Бракує цивілізованості, щоб стати державою. Переслідує відчуття власної неповноцінності. Практично це виявляється в дикунському страхові перед словом…

Яків хотів було продовжити свої філіппіки, але гримнула кормушка — в квадратному отворі, з’явилося привітне обличчя Черняка. Подавши хліб, Черняк виразно поворушив губами — мовляв, прочитайте ксиву. Мене дратував тюремний жаргон, але від нього не було рятунку так само, як і від інших атрибутів тюрми. Михайло це називав краще: грипс.

Розломивши хліб, ми побачили записку. Знову писав він, Михайло:

«Чому мовчите повідомте що треба».

Я порвав записку на дрібні клаптики й кинув у нужник. Тим часом Черняк показував на мигах, щоб відповідь ми написали негайно. Це мене спантеличило: за спиною Черняка шаркотіли кроки наглядача. Наглядач, видно, ходив у повстяних пантофлях.

Черняк не діждався нашої ксиви. Почастувавши нас розвареною перловкою, забрав металеві миски й замкнув кормушку.