Розділ «У череві дракона Роман»

— Кольоровий сон — це бачення в астралі. А чорно-білий сон — довільні комбінації образів, властиві біокомп’ютерові під час сну. Так я називаю людський мозок.

— Тобі не здається, що ти поспішаєш пояснити те, що не має пояснень?

— Я вірю, що ці явища не можна пояснити на іншій основі. Ти читав про віщий сон Ломоносова?

— Як він побачив загибель батька?

— Так. А потім приїхав додому й відшукав острів, який бачив уві сні. І розбитий човен на острові. І труп батька… Це, друже, трапляється доволі часто. Я, скажімо, побачив уві сні смерть матері. Мати вийшла з хати, спустила відро в колодязь… Пригадуєш, вони вирили колодязь з Іваном Кириловичем… І раптом до неї підходить Іван Кирилович. Підходить і каже: «Ходімо, Марино. Пора». Вона таки витягла відро. Але відро чомусь вислизнуло з її рук. Мати розгубилася і… Її вдарило по голові залізним руків’ям корби… Це була правда: саме так вона й загинула. То який же це сон? Я просто це бачив.

Ми довго мовчали в напівмороці. Горів лише нічник над дверима. Він був потрібен не нам, а черговому наглядачеві, щоб можна було, зазирнувши у вічко, бачити в’язнів.

Згадка про смерть Марини кольнула мене докором: я відчував себе винним перед власною матір’ю. Якось раніше я цим не карався. Все сприймалося як життєва необхідність: в шістнадцять покинув домівку і вже ніколи туди не повертався. Спершу школа, відтак армія… Мати жила з молодшою сестрою. Після війни часом до них навідувався, але, правду кажучи, в моїй душі небагато лишалося місця для матері. Та з роками, старіючи, все більше шкодував, що не подарував їй синівської ласки. А міг би!

Дарував ласку іншим жінкам, котрі потім робилися чужими, а матері діставався дріб’язок. І вона задовольнялася тим дріб’язком — навіть хвалилася сусідам, який у неї добрий та уважний син.

Після сорока, коли ненька вже була в могилі, це почало мене пекти вельми дошкульно. Навіть інколи з’являлася думка: якщо справді є Т о й С в і т і нам судилася там зустріч — впаду перед нею на коліна: «Простіть, мамо!..»

О-о, непроста це справа — емоційна зрілість людини. Яків казав правду. Ніби й людина як людина, а насправді її просто немає — є лише бездуховний біоробот. І це, мабуть, на певних щаблях розвитку властиво багатьом людям. Принаймні зі мною це було. На жаль, було…

Тим часом Яків також повернувся думкою до розмови про емоційний досвід.

— Індуїстська модель дозволяє пояснити, — міркував уголос він, — як саме співіснують розумове й духовне. Розумове — від тимчасового досвіду. Духовне — від досвіду вічного. Розумієш?

— Ні, Якове. Поки що не розумію.

— Щоб це зрозуміти, треба прийняти піфагорійську модель світу. Вона, по суті, та ж сама, що й у індуїстів. Всесвіт — це гармонія сфер. Кожна сфера — жива, одухотворена й розумна… Ось так, скажімо: у великих міських будинках люди живуть, не заважаючи одне одному. Живуть блоками, окремими квартирами. І кожному здається, що є тільки він — інших немає. Принаймні можна так абстрагуватися. Навіть треба. Бо якби ми всіх інших бачили й чули… Ну, це вже був би такий гармидер!.. Ми просто не змогли б існувати. Чи не так?

— Звичайно. Але Всесвіт — не хмародер.

— Як сказати… Перетинки поміж світами — в самих нас. Тільки в цьому й різниця.

— Ти маєш на увазі рецептори чуттів?

— Так. Їхню настройку. Настройка рецепторів запрограмована іще в генах — на густину середовища, на видиме й невидиме проміння. Організми отримують прив’язку лише до однієї сфери. Всі інші сфери для нас мовби не існують. Тепер розумієш?..

— Гм-м… Ти так упевнено про це говориш, ніби жив у тих інших сферах.

— Жив, Андрію. Безумовно, жив! І ти також. Хіба ми приходимо в цей світ не з мікросвіту?.. Це бузувірська обмеженість — гадати, що Всесвіт існує лише для нас, землян. Та ще, може, для таких, як ми. Ні і ні! Всесвіт існує на різних планах. Він заселений так, що голкою вколоти ніде, аби не потрапити в щось живе.