Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

План відплати якось не дозрів. Пригадую, днями мій самоотруєний мозок випльовував сюжети, гідні найкращих детективних романів.

Ще я міркувала, як можна приязніше налаштувати до мерзотника мого недружелюбного тата.

Варіант перший: каскадерство, та й годі.

Пірс. На пірсі згори, на бетонній крокві, сидить Адора. Унизу, на слизькому бетоні Об’єкт. О, Левеня оступилося, о, не встигло впасти, бо зависло на одній руці, рука слабшає (забагато працювала цими ночами) і, сповнюючи розпачливим зойком усі околиці, я падаю на Альхена, який вчасно підскакує, і спіраль цих дужих рук закручується навколо мене, я непритомнію, а руки все обплітають… Як ці нескінченні дурнуваті сни.

Варіант другий: реалістичний.

Місце дії — той самий пірс. Адора у воді. Матеріали та інструменти — мій азіатський смаглявий лобик (не плутати з лобком) і розламане навпіл лезо між двома тремтячими перстами (моїми). Хвиля різко кидає мене на рильце хвилеріза, піна, шум, мої кінцівки, що поплуталися, я тихенько роблю порізик і демонстративно вдаряюсь об бетонну крайку, порослу мідіями, забарвлюю воду навколо в рожеве. Знаряддя безславно йде на дно — а я в обіймах вчасно підоспілого Альхена. Солоним поцілунком він вдихає в мене життя, і — край війні. Ми йдемо зі світлими обличчями та дивимося на світ навколо, який торжествує, і всі ми, щасливі та виправдані, живемо єдиною веселою сім’єю, де монстр тиранові — товариш, а опоганені з розбещувачами — брати. Ця лірична й наївна казка… Господи… Яка площина сфери фантазій!

Я виявила невластиву мені кмітливість і вирішила завести татуся подалі від джерела нашого обопільного роздратування: запропонувала начхати на них і піти в резервацію. Сієста видалася тихою і м’якою — одного племені з ім’ям моєї сестри.

Я скористалась ослабленням батьківської пильності й вирішила погуляти. З резервації — в опозицію. І остання, в особі Вождя, була щиро щаслива мене бачити. Поруч із Гепардом висів його горезвісний гамак, що містив руду Таньку. Марійка вовтузилася поруч.

Лестиво посміхаючись, він почав щось розповідати про мою спритність, легко обійняв сестричку, дивлячись вдалину, де за човновою ховалася наша резервація, дав зрозуміти, що мається на увазі. Я ж бачила лише атласні переливи вчорашньої сієсти в блиску його очей.

Продовження було. Руда бестія з войовничим кличем повалила мене всередину гамака, на якому я томливо розгойдувалася, і почалась божевільна гра. Поки гамак ходив ходором, я в стрімких строкатих проміжках між нашим шаленством бачила сповнене солодкої знемоги обличчя, передпліччя, що налилося силою, і напружені пальці, які вчепились у сестрине коліно. Потім, у стані якогось сп’яніння, пішла назад у резервацію, озирнулася, спіймала на собі два чудові, запалені погляди — й один із них був замислений, стривожений і дуже сумний.

Останній день…

На evening walk, що мав місце вперше цього сезону (на честь нашого усталеного перемир’я), ми з татусем вирішили знову спуститися до моря, і я навіщось пішла вперед, а там, на одному з вигинів сходів-серпантину, зустріла його. Ішла в темних окулярах (незважаючи на вечірній час) і в навушниках, тож буквально врізалася в нього, зойкнула, а по тому ошелешено дивилася в це знайоме до сліз обличчя. Він стиснув мою руку й безмовно пішов далі, а я цілий вечір так і жила з відчуттям цієї сердечної теплоти й привітної долоні, що приголубила мою змерзлу лапку.

«Ти його дуже, дуже збуджуєш… Сьогодні… він мені говорив…» — слова сестри чимось нагадували мені сигаретний дим, видихнутий нею в густе вечірнє повітря. А я готувалася до змін і, можливо, — на краще. О, як же ми всі намагаємося не думати про наше останнє майбутнє! Як же ми любимо міркувати про нескінченність! Хтось сказав, що людина живе, щоб не бути мертвою.

Забігаю наперед і розповідаю навесні 1996 року, що мій батько на прогулянці новорічною Еброю в січні 1995-го сказав: у житті кожної людини настає Останнє — останній захід, останні квіти, остання усвідомлена думка… Боже, останнє літо, останній поцілунок, останнє щастя, як у році, що в’яне, — останній теплий день.

Останній. І я жадібно чекала на зміни.

А вона все говорила… Говорила… Вона нікого й ніколи не любила. А що є це палюче, натхненне, одержиме? Правда, правда — таємниця любові сильніша за таємницю смерті. А сестра скаржилася, що навряд чи зможе когось полюбити із цілковитою самовіддачею — вона ж бачить, що я живу ним єдиним. Навіть трохи заздрить мені… Але в її житті стався переворот. І він, ох, як же він добре до мене ставиться («і це все?!» — заволала Адора). І до неї, природно, теж. Ах, які ночі… Які барвисті миті було їй подаровано! Але ні… Це не любов. А я — ось вона, я, перед нею, і мої очі… Він теж там, і в цьому нема нічого поганого. Зовсім нічого.

Вона надягла не курортні й не призначені для побачень скромні трусики з дитячої колекції «неделька» (здається, бузковий четвер), темні джинси, фіолетову кофтинку й щось смугасто-жовте під неї. Мені було майже неможливо уявити, як пара темних рук це все з неї скидає. Вона заколола волосся в скромну ґульку і вийшла надвір. Сказала доньці «добраніч» і звернулася до мене:

— Ходімо зі мною? Я гадаю, останнього вечора…

Ми разом зайшли до батька (я вповзла) й на ходу сплели байку про Ластівчине Гніздо, морозиво й аскетичний вечір нашого сестринського прощання, а він демонстрував свій ассірійський профіль дурнуватому телевізору (…У Санкт-Петербурзі відкривається виставка «Скарби…»).

Він нагримав спочатку на мене, потім на неї, потім на нас обох разом, по тому нажахана сестра ретирувалася, а я, не відпущена, впала на ліжко, й не соромлячись ані Галини, ані її чоловіка, ані, тим більше, Зінки, залилася гіркими слізьми. І повірте, плач Ярославни був двома сухенькими фразами в порівнянні з тими колоритними й різноманітними словесними зворотами, які, підвиваючи, видала я. Це була моя остання надія. Завтра живе прикриття поїде, і весь гнів, викликаний рідною кровинкою, буде вивергнутий на мене. Уже тепер-то я знаю…